У моєї дочки Аліни є молодий чоловік, звати його Тарас. Зустрічаються вони вже більше року і останнім часом стали часто говорити про весілля.

Я була не проти цього союзу. Тарас добрий хлопець, дуже любить мою дочку. Я бачу, як він піклується про неї і допомагає у всьому. Тарас працює. Звичайно, він не успішний бізнесмен, але хороша посада з подальшим просуванням кар’єрними сходами у великій компанії у нього є.

Житло у майбутніх молодят теж є. Мати мого чоловіка Віктора заповідала свою квартиру Аліні, тож справа залишалася лише за малим – зіграти весілля.

Єдиною і найголовнішою проблемою, яка заважала Аліні та Тарасу укласти шлюб, був мій чоловік. Не знаю, чим йому так не догодив Тарас, але з першого дня знайомства Вітя просто його не злюбив.

Багато разів я намагалася поговорити з чоловіком, з’ясувати причину цієї антипатії, переконати чоловіка в тому, що все його невдоволення дарма, що Тарас – це найкращий варіант для нашої дочки. Марно. Вітя був непохитний.

Навіть сама Аліна просила батька бути поблажливішим до нареченого, намагалася їх звести разом спільними захопленнями, але навіть тут мій чоловік не змінив свого погляду.

— Тарас нічого собою не являє, — казав Віктор, — і дати нашій дочці він теж нічого не зможе.

– Але ж головне, що вони люблять одне одного, а решта справа наживна, – намагалася я переконати чоловіка.

– Не говори дурниць! – сердився він. – На одному коханні далеко не поїдеш!

Я, щоб не загострювати цей конфлікт, просто перевела розмову на іншу тему, сподіваючись, що наступного разу Вітя таки мене почує.

І ось настав той день, на який я так чекала і так боялася. Аліна та Тарас прийшли до нас додому і сказали, що хочуть поговорити. У Віктора одразу змінився настрій. Він похмурнів, усім своїм виглядом показуючи, що незадоволений.

– Мам, тату, – схвильовано сказала Аліна, – ми з Тарасом вирішили одружитися і навіть уже подали заяву.

– Ви ж знаєте, як я люблю вашу дочку, – звернувся до нас Тарас, – тому можете навіть не хвилюватись, вона в надійних руках.

Від щастя по моїх щоках потекли сльози. Ось і настав той момент, коли моя маленька дівчинка вирушить у доросле сімейне життя. Аліна, побачивши мої сльози, теж почала плакати. Тарас як міг, намагався її заспокоїти. Один Віктор сидів із кам’яним обличчям, не видавши жодного звуку.

– Може, ти щось скажеш хлопцям? – запитала я.

– Що ви хочете від мене почути? Що я радий і даю вам своє благословення? – голосно сказав чоловік. – Ні, цього ви не почуєте, бо я проти цього весілля!

– Тату, перестань, – почала нервувати Аліна, – чому ти так негативно налаштований? Хіба ти не хочеш, щоб твоя дочка була щасливою?

– Дуже хочу, – відповів Віктор, – тому я й проти.

– Може, ви поясните, чому? – трохи тремтячим голосом, спитав Тарас. – Я просто не розумію, чому ви так до мене ставитеся.

– Що, крім свого величезного кохання, ти можеш дати моїй дочці? – підвищивши голос, запитав Віктор. – Житла свого в тебе нема, машини немає, робота теж не викликає довіри, далі продовжувати?

– Але ж не все вимірюється грошима, – вступила я в діалог, намагаючись хоч якось згладити конфлікт. – Вони молоді, у них у майбутньому буде добре, і ми їм у цьому допоможемо.

– З чого це я мушу їм допомагати?! – обурився чоловік. – Якщо вони вирішили створити свою окрему сім’ю, то нехай самі і вирішують усі свої проблеми. Мені ось, наприклад, свого часу ніхто не допомагав.

Аліна свердлила поглядом батька. Такої ненависті та злості я ще ніколи не бачила від своєї дочки.

– Давайте відкладемо цю розмову, – запропонувала я, – а коли всі заспокояться, знову спробуємо обговорити все.

– Не будемо нічого відкладати! – прокричала Аліна, – весілля буде, хочеш ти, тату, цього чи ні!

Віктор, посміхнувшись, вийшов із кімнати. Мені було соромно за нього. Адже ніхто не заслуговує на подібне ставлення, тим більше рідну дочку.

Як вирішити цей конфлікт, щоб і донька була щасливою, і чоловік задоволений, я не знаю.

КІНЕЦЬ.