— Що ти мовчиш, Гено? Аліменти майже шість років платив, виходить за чужу дитину? Я так не залишу, ти промовчиш, а я до суду піду. Так і скажу Вальці: “Поверни аліменти”. Вона стільки років від нашої родини кровні відривала, дітей наших оббирала, а ти мовчиш?

Геннадій все ще м’яв пачку цигарок у руках, так і не доторкнувшись до них. Годину тому він дізнався, що дитина від першого шлюбу, яку він вважав своїм, не його.

— Тихіше ти, кричиш, сусіди почують. Може, все обійдеться. Як приїхав, так і поїде.

Алевтина сіла поруч із чоловіком на ганку, сіла близько, притулилася до плеча.

— Як обійдеться, а наші гроші хто нам поверне? Тепер зрозуміло, що вона з місця зірвалася, тебе тут кинула і поїхала. До того чоловіка і їздила, а не до лікарні.

— Аля, замовкни.

Дружина розумом розуміла, що йому, тридцяти чотирирічному чоловікові, який зазнав годину тому таке потрясіння, потрібна хоча б хвилина тиші, зібратися з думками в голові, обдумати все і прийняти те, що сталося.

А Аля не могла мовчати. Її розривала ця несправедливість і не так до чоловіка, як до неї самої, її сім’ї. Її це теж стосувалося. У селі роботи немає, зарплата на фермі мізерна, так і цими копійками доводилося ділитися.

Алевтина навіть ще одну корову завела, щоб зводити кінці з кінцями, продавала молоко, сир. А тепер виходить дарма, вони з чоловіком жили стільки років рвали жили.

Літній спекотний день підходив до обіду, коли до пошти під’їхав великий білий автомобіль. З іномарки вийшов молодий чоловік і біля стареньких лав, що розташувалися в тіні будівлі, став цікавитися: де будинок Кузьменків, чи не знають вони Валю.

Жінки хором вказали на сорок третій будинок на вулиці Лісовій.

– Гена! Гена, та де ти? — захекана сусідка прибігла одразу і вже почала стукати у вікно.

Алевтина зустріла бабу Аню біля будинку.

— Що трапилося, баба Аня, що шумите?

— То це. Генку треба. Терміново. Там, схоже, батько Степана приїхав.

— Який батько, якого Степана? Ви до ладу розкажіть.

— Сидимо ми з дівчатами біля пошти, під’їжджає, отже, білий автомобіль, іноземний, величезний, мов сарай. Виходить із нього мужик, років сорока, і запитує Кузьменків. Валю питає. А Стьопка ваш викапаний цей чоловік. Ось так, Аля, кажи Генці до Кузьменків бігти.

Алевтина рукою махнула.

— Серіалів надивилися по телевізору, ось вам і здається, може родич приїхав якийсь до Кузьменків, а ви хлопчика приплели відразу.

– Чого приплели, які серіали. Усі знають, що Валька з пузом уже приїхала з міста.

— Баба Аня, я вас поважаю, тож пробачу, йдіть. Генці скажу.

— Чув я, — Алевтина обернулася, а чоловік стояв на ганку, слухав.

– Підеш?

– Піду. Тільки з іншого питання. З сином домовлялися приготувати снасті, завтра на риболовлю йдемо, от і піду, як домовилися.

Біля будинку Кузьменків справді стояв білий джип. У дворі, за високим залізним парканом, було чути розмову. Генка підійшов до дверей, і не зупиняючись одразу ж відчинив їх.

— Добрий день, — привітався Геннадій.

– Ой, Гена. Тут така річ… , – Колишня теща сплеснула руками.

— В хату ходімо, нічого сусідів потішати, — колишній тесть навіть не глянув на Гену, просто повернувся і зайшов до хати.

— Валі немає, поїхала в місто, приїде завтра, — ніби, між іншим, промовила Ольга Іванівна, поки заходили додому, але Геннадій зрозумів — ці слова призначалися йому.

Господиня запросила усіх за стіл. Коли розсілися, Геннадій подивився на колишнього тестя та тещу. Ті відводили очі, наче визнавали провину за своєю дочкою чи за собою.

Чоловік, що сидів навпроти, посміхався:

– Я Максим.

Гена кивнув, але руку простягати не став, просто відповів:

– Геннадій.

У брюнета з темними очима навпроти посмішка відразу зійшла з обличчя:

— А де Степан, можна його побачити?

— Тут таке діло, Гено. Ось цей чоловік стверджує, що він батько Стьопки, — Костянтин Іванович так і не дивився у вічі колишньому зятю.

— З чого ви це взяли? — спитав Гена, звертаючись до гостя.

Але навіть не потрібно було проводити експертизу, тут і так було ясно, що чоловік, який сидів навпроти, був батьком хлопчика.

Генка одразу згадав, як майже рік тому у лазні підбадьорював Стьопку, стверджував, що навіть такі худенькі ручки можна накачати. А хлопчик сумнівався, скаржився на худорлявість і високий зріст.

— Діти зазвичай вищі за батьків, тож даремно ти турбуєшся. Сьогодні руки ноги ростуть, а завтра живіт, — жартував Гена, ляскаючи хлопця віником по худенькому тілу.

Зараз перед Геннадієм сидів високий, худорлявий чоловік, з довгим обличчям і яскраво вираженими вилицями. З явним мигдалеподібним розрізом очей, таким самим, як у Стьопки.

Генка хотів стиснути великі кулаки, але не став. Сенс зараз злитися. Сам він був невисокого зросту, кремезний, зі світлим волоссям. Валя теж була жінкою в тілі з русявою косою.

А хлопчисько худенький та ще й жорстким чорним волоссям і темними очима.

У Валентину Геннадій закохався одразу, як повернувся додому та зайшов до найближчої крамниці. Інститут був позаду, але захворіла мати, і йому довелося терміново звільнитися з роботи, на яку його зовсім недавно взяли, і приїхати назад.

Валя працювала в магазині поряд з Генчиним будинком. Проста сільська крамничка, яку дівчина «висвітлювала». Весела, усміхнена, мов раннє сонце, що тільки зійшло.

Таким сонцем насолоджуються, радіють, що воно є. Ось і Геннадій попався.

Валентина надто швидко прийняла залицяння хлопця, відповіла взаємністю. Восени, вже за два місяці після знайомства, весілля зіграли, виявилося, що Валя чекає дитину.

Тоді запідозрити щось Гена й не наважувався. Та й приводів не було.

Потім Степан з’явився. А за три роки Валя несподівано заявила, що подає на розлучення. Сказала, що розлюбила та жити з Геною більше не буде.

А потім зірвалася та поїхала до міста на кілька днів. Повернулася похмура, але заяви про розлучення не забрала. Так і розлучились.

Зараз Геннадій дивився на Максима і чомусь думав про інше — що скаже синові.

— По термінах все сходиться, та й тітка мені зовсім недавно розповіла, що Валентина приходила до мене вперше повідомити про дитину, але родички моїй Валя не подобалася і вона вирішила, що дівчина бреше, щоб одружити з собою. Потім через три роки знову приходила вона до мене, але я закордоном був.

— До вас жінка двічі з різницею у три роки зверталася, а ви довідки не навели, не розпитали, що їй треба?

— Кар’єрою був зайнятий, справи були. Та й розповіла мені тітка тільки зараз про це.

— Ну, добре, — сказав Гена, — що ви зараз хочете?

– Як що? З сином познайомитись, час із ним провести.

— Степан записаний моєю дитиною у свідоцтві.

— Із цим проблем не буде. Здамо аналізи, проведемо експертизу та отримаємо результати батьківства.

— Ви так впевнені у цьому.

— Я завжди у всьому певен. У мене є гроші та зв’язки, — спокійно сказав Максим і відхилився на спинку стільця.

Колишні теща і тесть мовчали, тільки дивилися під час розмови то на одного чоловіка, то на іншого.

— Що ж ви не поцікавилися про Валю та дитину раніше, коли впевнені у всьому?

Брюнет одразу перевів тему:

— Знаю, що ви з Валентиною, Геннадій, у розлученні. Я компенсую те, що ви витрачали на мою дитину.

— А ви добре все знаєте. Копійки мої порахували?

— Цю суму я можу подвоїти, потроїти та навіть приписати нулик наприкінці.

— Та йди ти зі своїм нуликом… звідки приїхав, — Генка навіть підвівся зі стільця.

— Діду, бачив біля хати яка тачка стоїть?

— Стьопка вбіг у хату з широко розплющеними очима і став тицяти пальцем у вікно.

– Моя тачка, подобається? Пішли, покатаю, я тобі ще ноутбук привіз у подарунок і так по дрібниці, – поспішив розповісти Максим.

— Доброго дня, вибачте, я вас не побачив, — опустив руку хлопчик.

Генка в той момент себе ненавидів, неповноцінним відчував, все, що хотілося — провалитися, втекти. І він утік.

Гена все як було Алевтині одразу розповів, не міг стриматися, ходив туди-сюди від огорожі до лазні, руками водив. А тепер що махати? Життя — воно таке… До когось передом, а до когось задом.

А тепер сиділи вони з дружиною на ганку будика разом. Алевтина замовкла, як Гена подивився на неї. Одного погляду вистачило, щоб вона перестала говорити.

Вночі Геннадій заснути так і не зміг. Крутився довго, зітхав, мов паротяг, але не спав, лежав, закинувши руки за голову.

Алевтина часто прокидалася, спочатку просила лежати тихіше, а потім взагалі вигнала чоловіка спати в літню кухню, де стояв старий диван.

— Мені за годину вставати корову доїти, а ти очей стулити не даєш.

Гена слухняно встав і вийшов надвір. До світанку був ще час.

Пачка з цигарками швидко спустошилася. Нарешті, почали гаснути нестерпно яскраві зірки, ніби це їх Гена зробив на небі, коли гасив чи то цигарку, чи свої думки.

— Тату, спиш? — Степан тряс Геннадія за плече.

— А що? — стрепенувся той.

– На рибалку ж збиралися, ну…

— Я зараз, Степан, зараз синок, тільки штани одягну, — метушився чоловік.

Дорогою на річку обидва мовчали кожен про своє. Вже на березі, серед дзвінкої тиші Степан раптом запитав:

— Тату, а ти як думаєш, цей дядько Максим правда мій батько?

– Виходить так. Ти на нього дуже схожий, тут і аналізи робити не треба.

– А як же ти? Ти хто тоді мені? Вітчим?

— Виходить вітчим.

— Ти, тату, не думай, я на його ці подарунки не повівся. Все, як ти вчив, зробив. Поглянув спочатку… яка вона людина. Що та як.

– І?

— Грошима хизується, а сам дурник, не цікавий зовсім, без стрижня.

Генка змахнув зі щоки сльозу:

— Дощ?

— Це з липи, тату. На мене також капає. Клює, тягни…

І потягнулося вгору сонце, починаючи новий день, збираючи в кулю, розпластану по горизонту фарбу. Прокинулися птахи, починаючи буденну пісню, і почала висихати трава біля берега.

Стьопка закидав вудку у воду зі знанням справи. А Гена дивився на нього і посміхався, він чомусь згадав учорашні слова дружини про аліменти та подумав:

«Жодних грошей не шкода, коли дитина росте справжньою людиною».

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.