– Що ти купив? Не бачиш, чи що? Просила, як людину, список дала, а ти… На зло, чи що? – Поліна з досадою викидала продукти з пакета на стіл.

– Лише б покричати, – похмуро огризнувся Олексій, знімаючи черевики в передпокої, – усе за списком, як в аптеці.

– Так? Це що, сир? Я такий просила? А оливки навіщо? Мені маслини потрібні! А це що? Що, я тебе питаю?

– Ну цей, як його… Зі списку ж, твого, – він дістав телефон, розкрив список, – ну ось, авокадо!

– Ні, це зовсім уже… Де авокадо? Манго це! З місяця ти, чи що? Куди мені його, я не просила. Авокадо в мене в рецепті!

– Сама ходи. Тобі зроду не догодити, – Олексій образився, пішов до кімнати, увімкнув телевізор голосніше.

Останнім часом скандали стали майже щоденними, з будь-якого приводу і без приводу. І незрозуміло, як далі жити.

Адже кохали одне одного раніше. Дух захоплювало від одного її голосу по телефону. Намилуватися не міг при зустрічі, на руках носив, пісні співав. Вона сміялася заливисто, як дзвіночок. Очі виблискували від щастя.

Хоч і була його мати проти цього шлюбу, майже відкрито Поліну гнала, не хотіла приймати у свою сім’ю, але Олексій горою став за кохану, змусив матір замовкнути.

Любов Терентіївна тоді образилася:

– Проміняв матір на не зрозумій кого! Вона ще покаже тобі, пом’яни моє слово. І квартиру в тебе забере. Прибіжиш до мене без штанів, притулку просити. А я подумаю ще, чи пустити. Чи потрібен мені такий син, який мене ні в гріш не ставить.

– Добре, мамо, домовимося давай. Не прибіжу, що б не було. Але й ти до нас не бігай сюди щодня. Самі впораємося.

– Яке право ти маєш мені забороняти? Це моя квартира, спадкова, моїх батьків. Впораються вони, як же! Навіть кута свого не мають, а туди ж! Та якщо захочу, вижену звідси і тебе, і приблуду твою безрідну.

– Ти справді гониш нас? Добре, ми підемо. І адреси не залишимо.

– Хто вас жене? Так, до слова сказала. Живіть, але пам’ятайте…

– Це ти пам’ятай, що я сказав. Краще не починай. А то більше нас не побачиш. Ні нас, ні онуків. Одна залишишся, – пригрозив Олексій.

Відтоді Любов Терентіївна хоч і пихкала про себе іноді невдоволено, але вголос висловлюватися побоювалася, не хотіла сина втрачати, знала характер його твердий, батьківський.

Майже двадцять років Олексій із Поліною в мирі та злагоді прожили, двох дочок виростили.

А як поїхали доньки вчитися, залишилися вони вдвох, так і пішло…

Вже й свекруха змирилася з невісткою за ці роки, слова поганого не скаже. Здавалося б, спокійніше жити повинні, але куди там! Від нудьги, чи що, гризня почалася.

Поліна раптом сварливою стала і нервовою, усім незадоволеною.

Уже й спати стали в різних кімнатах. Слово “розлучення” більше нікого не лякає, відкрито заговорили про це.

Але ж було колись…

Куди все поділося? Куди пішло?

Він ледве дочекався понеділка, щоб втекти на роботу. Там відпочивав душею серед приємних доброзичливих колег, без чвар і скандалів.

Є ж чудові спокійні, розважливі жінки. Незаміжні , як не дивно. Чому він має жити зі злісною Поліною, коли є, наприклад, ніжна мила Свєточка, яка постійно дивиться на нього таким багатозначним поглядом?

– Доброго ранку, Олексію Валерійовичу! – посміхнулася йому Світлана.

– Ранок добрий, – відгукнувся Олексій, посміхнувшись у відповідь.

Сьогодні вона шатенка. Але їй будь-який образ пасує, блондинкою не гірше виглядала. І в сукнях, і в штанах вона гарна.

Чому кажуть, що чоловіки не дуже уважні до жіночого вбрання? Як можна цього не помітити?

У дружині він теж усе бачить і помічає. І старий халат поверх м’ятої нічної сорочки, і волосся недоглянуте. І похмуре обличчя, вічно і всім незадоволене.

Йому всього сорок сім. Ще все життя попереду. Невже до кінця днів мучитися і терпіти поруч жінку, з якою не залишилося нічого спільного?

Заради чого це потрібно, якщо варто тільки кивнути, і замість Поліни опиниться Світлана. І життя заграє новими яскравими фарбами.

В обідню перерву, коли всі співробітники розійшлися у своїх справах, вони залишилися удвох.

– Ви чому не обідаєте, Олексію Валерійовичу? – запитала Світлана з милою посмішкою.

– Роботу терміново закінчити треба. А ви?

– Я на дієті. Яблучком тільки перекушу. Вас пригостити?

– Не відмовлюся. Навіщо вам дієта? Ви й так струнка, як модель.

– Тому й струнка, – вона граціозно кинула йому яблуко просто в руки.

– Що слухаєте? – кивнув він на її навушники.

– Аудіокнигу, фентезі. Казка кумедна. А ви яким книжкам віддаєте перевагу?

– Давно вже нічого в руки не брав. Треба аудіокниги спробувати, ідея хороша. Тільки серйозніше що-небудь.

– Взагалі-то, я в драмтеатр сходити хочу, давно не була. Але ні з ким, – вона легко засміялася, – не подумайте, я не напрошуюся. Просто до слова довелося.

Йому приємно було базікати з нею про що завгодно. Її увага окриляла і надихала.

Олексій готовий був просто зараз запросити її в драмтеатр, але вирішив все-таки спочатку оголосити Поліні про своє остаточне рішення щодо розлучення.

Трохи подумавши, він написав їй повідомлення в телефоні, призначивши зустріч у їхньому улюбленому кафе.

Поліна не відразу відповіла, але обіцяла прийти.

Увечері після роботи Олексій злегка хвилювався, сидячи за столиком біля вікна в очікуванні майже вже колишньої дружини.

Вона сильно спізнювалася.

Він зробив замовлення на свій смак. І не помітив, коли з’явилася Поліна. Точніше, він її не впізнав.

Видно було, що до зустрічі вона готувалася, встигла зайти в перукарню. Та й сукня, схоже, зовсім нова, він таку не бачив. Вона напрочуд личила їй. І взагалі, виглядала вона настільки привабливо, що чоловік за сусіднім столиком завмер, проводжаючи її захопленим поглядом.

– Гарний вигляд маєш, – не втримався Олексій, – адже вмієш, коли хочеш.

– Отже, навіщо ти мене покликав? – запитала вона серйозно, присівши навпроти нього. – Ти щось вирішив?

Вона дивилася на нього прямо і зухвало, очевидно здогадуючись про те, що він хоче сказати.

Але Олексій не міг наважитися вимовити слова, які для неї заздалегідь приготував.

Він уже не був упевнений, що готовий із нею розлучитися. Все-таки, двадцять років разом. Світлана здавалася зараз блідою тінню на тлі гордої красивої Поліни. Такої рідної й коханої Поліни!

Щось защеміло в грудях, нахлинули спогади…

– Їй усе одно догляд потрібен, – донеслося до нього, немов у тумані, – заповіт вона вже написала.

– Хто? – він струснув головою, – вибач, прослухав.

– Тітка Тоня, – повторила вона, дивлячись на нього здивовано.

– Що? Тоня?

– До себе мене жити кличе. Квартиру мені залишає. Старенька вже, майже не виходить, допомога потрібна. Мати квартиру сестрі залишила, а тітка Тоня мені хоче. Нікого в неї більше немає. Я їй сказала, що розлучаюся, от вона й кличе.

Поліна замовкла, чекаючи, коли він переварить сказане. Але Олексій думками був далеко і ніяк не міг зрозуміти, про що вона йому говорить.

– Розлучать нас швидко. Тим більше, що ділити я з тобою нічого не збираюся. Щодо дочок сам вирішиш, не образиш, думаю.

– Ділити?

– Та Боже мій, Олексію, прокинься вже. Повторюю. Розлучення оформляємо, я переїжджаю до тітки Тоні, яка мені залишає квартиру в обмін за догляд. Ти ж за цим мене покликав? Обговорити наше розлучення? Звісно, не можна так жити більше, не варто мучити одне одного.

– Ти про розлучення?

– А ти про що? – Поліна дивилася зі здивуванням. – Ти ж сам казав, що втомився так жити. Абсолютно згодна. Потрібно кардинально змінювати…

– Змінювати, але не розлучатися ж так от відразу.

– Не розумію зараз тебе. Я речі свої вже зібрала.

Вони помовчали. Поліна нетерпляче місила морозиво в креманці маленькою ложечкою, скоса поглядаючи на Олексія, який похмуро дивився у вікно, болісно щось обдумуючи.

– Я не готовий, – видихнув він нарешті. – Але ти сама винна…

– Тссс… – вона виставила вперед долоню. – Ні про що більше не сперечаємося. Нехай я винна. Так і залишимо. Не заперечую. Розлучаємося тихо і без скандалів.

– Що ти мені рот затикаєш? Поговорити треба. Скільки можна мовчати?

– Добре, вдома поговоримо. А то люди вже озираються.

– От скажи ти мені, що не так? – розвернувся Олексій до Поліни, щойно вони переступили поріг квартири. – Що змінилося, чому ти всім незадоволена останнім часом? Тільки про манго не треба.

– Та до чого тут манго…

– Я не знаю вже, що до чого. Мовчимо, дуємося одне на одного. Не можна, чи що, поговорити, як цивілізовані люди?

Вона пройшла в кімнату, сіла втомлено в крісло.

– На роботі в мене бедлам, звільнятися доведеться. Усі нерви вимотала одна зараза. І зі здоров’ям проблеми, можливо серйозні. Мати ще, квартиру сестрі заповіла. Як із проханнями всіма – до мене завжди, а як квартиру – так Ганнусі. А, все одне до одного.

– І що? Звичайні проблеми живих людей. Чому на мене гарчати треба? Чому не поділитися зі мною, разом вирішували б. Я б допоміг.

– У чому допоміг би? На роботі всіх побудував і змусив їх мене поважати? Або матір мою напоумив? Або хвороби мої вилікував? Набридло все! Втомилася, нічого не потрібно вже обговорювати.

– Потрібно. Усе можна вирішити, тільки в мовчанку грати не треба. Розмовляти потрібно, а не замикатися у своїй раковині, як равлик. У мене, до речі, теж повно проблем. Вони тебе не цікавлять? Про себе тільки думаєш.

– Знаю я всі твої проблеми, на ім’я Свєта. У мене ж однокласниця колишня з тобою разом працює. Усе доповіла. Ось і займайся зі своєю Свєтою. Заважати не буду.

Олексій розгубився, не відразу відповів.

– Ось народ підлий… У мене з цією Свєтою нічого немає і не було. Хто це там плітки розпускає? Працюємо разом, спілкуємося по роботі. Немає нічого, чуєш!

– Диму без вогню не буває.

– Буває, і ще й як. Не встигнеш чхнути, уже кажуть – немає людини. Менше слухай усяких.

– У будь-якому разі, нам краще роз’їхатися. Окремо пожити, все спокійно обміркувати, проаналізувати.

Вона викликала таксі, взяла сумку.

– Тітка чекає. Проведеш?

Він доніс речі до машини.

– Якщо потрібно щось, одразу дзвони. Гроші там на лікування, чи ще щось. Допоможу, чим зможу. І чекати назад буду, чуєш!

Через два тижні вона повернулася.

Одразу взялася за прибирання. Здавалося, він під час її відсутності нічого не мив, не прав, не варив і не прибирав.

Усюди валялися порожні коробки зі служби доставки готової їжі. Постіль у плямах від кетчупу. На підлозі попіл…

До його приходу вона не встигла до кінця навести лад. Почула стукіт вхідних дверей, вийшла в коридор, розвівши руками:

– Що за порося живе тут? На два тижні одного залишити не можна. Дуже охайний чоловік!

– Ти як, надовго? – подивився він із побоюванням.

– Та назовсім. Як тебе одного залишати? Дивись, квартиру на що перетворив, – бурчала вона, посміюючись.

Він розплився у щасливій усмішці:

– Моя дівчинка повернулася!

– Тітці все розповіла, і вона мене назад відправила. Миритися, каже, треба. А до неї раз на тиждень приїжджати можна. Ти в магазин сходи-но, я список дам. А то в тебе в холодильнику взагалі порожньо.

– Тільки, якщо не те принесу, сильно не обурюйся.

– Що принесеш, те і їсти будемо.

Олексій притягнув два величезні пакети продуктів, віддав Поліні розбирати.

– Почекай, це ще не все, – він розкрив третій пакетик, простягнув букет її улюблених тюльпанів. – З поверненням. Будемо миритися, раз тітка радить.

А з-за пазухи вийняв манго й авокадо:

– Про всяк випадок, щоб уже напевно!