Тимур зробив пропозицію Поліні, коли вони вже рік були разом. Обом було за двадцять п’ять, обидва були готові до сім’ї. Вони вже пів року жили разом, тож сюрпризів виникнути не повинно було.

Поступово почали готуватися до весілля. Відносини Тимура і Поліни були дуже хорошими, вони намагалися один одного підтримувати, у всьому один одному допомагати.

І ніхто не сподівався, що щось може піти не так. Але одного дня все змінилося.

Поліна вирішила заскочити до свого коханого на роботу, щоб вони потім разом поїхали в ресторан погоджувати меню на весілля.

До цього Поліна не була у нього в офісі. Якось кілька разів чекала його зовні, не бажаючи відвертати від роботи.

Але цього разу вона звільнилася рано, і Тимур запропонував їй зайти.

Працював чоловік у великій компанії менеджером. Чим він безпосередньо займався, Поліна ніколи особливо не цікавилася. Вони намагалися вдома не говорити про роботу, а насолоджуватись один одним.

Тимур зустрів кохану у дверях, а потім відвів у свій кабінет. Звичайно, Поліні було цікаво подивитися на його колег, на те місце, де він проводить так багато часу. Тому відмовлятися від пропозиції зачекати на нього в офісі, вона не стала.

Чоловік зробив Поліні чай, а потім сів за комп’ютер. Потрібно було встигнути зробити справи до кінця робочого дня.

– Зачекаєш трохи, гаразд? – з усмішкою спитав Тимур.

– Пів години залишилося.

– Звісно, ​​працюй. Намагатимуся тебе не відривати, – відповіла Поліна, дістаючи телефон. До весілля багато чого потрібно встигнути зробити, зараз саме план накидає.

У цей момент двері в кабінет  Тимура відчинилися.

– Тимуре, ти зайнятий?

Поліна підвела очі, бо голос людини здався їй невиразно знайомим. І відразу завмерла. Завмер і той, хто стояв у дверях.

– Іване Степановичу, я зараз дороблю все, – нічого не помічаючи, відповів Тимур. – Це моя наречена Поліна, вона мене зачекає тут, нічого?

– Доброго дня, Поліна, – усміхнувся Іван Степанович.

Дівчина почервоніла, кивнула і знову уткнулася поглядом у телефон. Щоправда, вона вже не розуміла, що тут написано. Адже у дверях стояв її колишній!

З Іваном вона була, коли їй було двадцять. Можна сказати, перше серйозне кохання. І також перше серйозне розчарування.

Ваня був далеко не такий чудовий, як Тимур. Він не найкращим чином поводився з Поліною, а потім, і зовсім став їй зраджувати.

Ініціатором розриву була дівчина. Якоїсь миті вона зрозуміла, що жити на таких емоційних гойдалках просто неможливо.

А Іван не звик, щоб його кидали. Тому ще досить довго тріпав їй нерви. Але потім відстав, і з того часу вони не бачилися. До сьогоднішнього дня.

У цей момент уже й Тимур зауважив, що щось не так. Але намагався не подати знаку. Іван спитав те, що хотів, потім попрощався окремо з Поліною і вийшов із кабінету.

– Що таке? – Запитав Тимур, коли за його начальником зачинилися двері.

Поліна важко зітхнула. Брехати вона не планувала, тому сказала, як є.

– Я з ним раніше зустрічалася.

– З ним? – вказав на двері Тимур.

– Ти серйозно?

– Так. Це було близько п’яти років тому. Розлучилися з моєї ініціативи й більше не бачилися. Взагалі, я сподівалася, що й не побачимось. І точно я й подумати не могла, що ви разом працюєте.

– Не разом, Полін, а я працюю під його керівництвом, – сказав Тимур.

– Я сподіваюся, що це не стане проблемою.

– Я теж, – буркнув чоловік.

Настрій зіпсувався. Коли робочий день закінчився, і Тимур із Поліною покинули задушливий офіс, чоловік зізнався:

– Мій начальник насправді той ще виродок. З ним і так непросто працювати, і я не знаю, як він відреагує на те, що моя наречена – його колишня.

Поліна і сама чудово знала, який Ваня виродок. І щось їй підказувало, що він просто так це не залишить. Чисто зі шкідливості вставлятиме палиці в колеса.

Наступного дня Іван підійшов до Тимура.

– І коли весілля? – Запитав він.

– За три місяці. Поліна розповіла, що ви були разом.

– Так, – посміхнувся начальник, – чудовий був час. Мені шкода, що я її втратив. Але молодий був, не думав про наслідки. А тобі пощастило, Поліна чудова.

Тимур усміхнувся. Може, все не так уже й страшно.

Але, як виявилось, це були лише слова. Бо Іван Степанович усе так просто залишати не збирався.

Того ж дня він завалив Тимура роботою. Скинув на нього все, що можна було б поділити між усіма співробітниками.

– Боюся, я не встигну все доробити, – промимрив Тимур.

– Отже, доведеться затриматись. Твоя наречена, гадаю, зачекає на тебе.

Дуже сподівався Тимур, що йому тільки здається, що шеф відіграється на ньому. Але ж ні.

Наприкінці місяця чоловік не отримав премію, хоча повинен був. І коли пішов розбиратися, Іван Степанович лише розвів руками.

– Яка премія, Тимуре? Ти подивися, скільки помилок у тебе було. Скажи дякую, що я тебе ще й частини зарплати не позбавив.

Наша компанія через тебе гроші втрачає.

Хотів Тимур сказати, що це було б незаконно, але втримався.

– Але в мене й роботи вдвічі більше, ніж в інших, – заперечив він. – Звичайно, я просто щось не встигав зробити.

– З чого ти вирішив? Я до всіх ставлюсь однаково, і всіх однаково навантажую завданнями. Не вигадуй, – відкинувшись у кріслі, посміхнувся Іван Степанович.

– Уважніше треба бути, Тимуре, тоді й премії отримуватимеш. Нареченій привіт.

Це був дуже тонкий натяк. І Тимур не знав, як на це реагувати.

Зрозуміло, що він сердився. І ця агресивність відбивалася і на стосунках вдома. Поліна бачила, що її наречений роздратований, але приводу вона не знала.

Тимур нічого не розповідав, не хотів її вплутувати. Але часом несвідомо сердився і на Поліну. Мовляв, як вона могла свого часу зв’язатися з такою людиною?!

Час минав, а Іван Степанович не відставав. Він чіплявся до кожної дрібниці, урізав премії, щосили намагався роздратувати Тимура.

І в кожній їхній розмові згадував Поліну. Навіть якось почав розповідати, як їм добре було разом.

І коли нерви були вже на межі, Тимур, не витримавши, розповів усе своїй нареченій.

– От він негідник, – похитала Поліна головою. – Чому ти мені одразу не сказав?

– І що б ти зробила? Він тільки й домагається того, що б і тебе розлютити. Хоче нас посварити. І, головне, навіщо? У нього до тебе почуття лишилися?

– Та ні, не думаю. Просто він такий чоловік… Він дуже сердився, коли я його покинула, от і захотів відігратися. А знаєш що? Давай ти звільнишся.

– Перед весіллям? – хмикнув Тимур.

– У нас майже все сплачено. А що ще не встигли, я зможу сплатити.

– Я не хочу тікати, – похитав Тимур головою.

– Послухай, – посміхнулася Поліна. – Давай будемо мудрішими. Нам нині ці нерви ні до чого. І поки ти там, цей нахаба просто насолоджується.

– Насолоджується своєю владою і тим, що може псувати тобі й заразом мені життя. Ти кажеш, що він всю роботу на тебе скинув? То хай тепер сам розгрібає.

– Мені все одно доведеться два тижні відпрацювати, – зітхнув Тимур. – Думаю, він на мені відіграється ще.

– А ти візьми відпустку, у тебе ж залишилася ще? Маєш право. А ми спокійно підготуємось до весілля. А вже після ти шукатимеш роботу.

Тимуру все це не подобалося. Наче він здався, не прийняв поєдинок. Але він згадував, як останні тижні сам не свій був, як зривався на Поліну, хоча вона, по суті, ні в чому не винна.

Як затримувався на роботі, як ледве стримувався, щоб не врізати своєму нахабному начальнику. І подумав, що його наречена має рацію. Іноді варто відступити, щоб зробити краще насамперед собі.

Оминувши Івана Степановича, Тимур подав заяву на відпустку й одразу на звільнення. Його начальник дізнався про це, коли вже у головному офісі все підписали.

Було видно, що він злиться.

– Як ти міг кинути всі свої справи? Це неправильно, треба закінчити роботу!

– Іване Степановичу, – спокійно збираючи речі, промовив Тимур, – ви ж самі стверджували, що ніколи не навантажували мене надмірно. Тож решта працівників з усім упорається без проблем.

І тоді начальник перейшов до іншої тактики, розуміючи, що на совість не виходить тиснути.

– Тікаєш, так? Злякався суперництва? Мабуть, Поліна мене з голови викинути не може, от ти й злишся.

Тимур підхопив коробку зі своїми речами, та посміхнувся.

– Вам би до лікаря, Іване Степановичу. Бо ви собі щось багато всього фантазуєте.

Яке ж щастя піти звідти! І до весілля Тимур остаточно відійшов, і знову став тим самим – щасливим і задоволеним життям.

На роботу він влаштувався без проблем одразу після весілля.

– Треба тобі в мене в офісі побувати, – після того, як його взяли, заявив він уже своїй дружині.

– Це ще навіщо? – Запитала вона.

– Мало що, раптом ти там теж з кимось зустрічалася… Я тоді речі не буду розпаковувати.

– Дуже смішно! – Закотила Поліна очі, але, не витримавши, і сама посміхнулася.

– Більш точно нікого немає.

– Я радий, – усміхнувся Тимур.

– Бо ще одного такого Івана Степановича просто не винесу.

Мені дуже пощастило, що в мене тямущий та люблячий чоловік. Не всі б змогли так коректно поводитися з колишніми залицяльниками своєї дівчини. За це йому великий “респект” і повага…

Ви зі мною згодні, чи є зауваження, та заперечення? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.