– Світлано! Іди сюди, негайно! Швидко, я сказав! – крикнув з кухні розлючений Вадим.

У неї відразу затремтіли руки і потемніло в очах. Такий тон чоловіка, зазвичай, не віщував нічого доброго.

Вона погладила по голові сина Дениса і підвелася з підлоги. Світлана боязко увійшла до кухні, не піднімаючи погляду на Вадима.

– Подивися сюди, негайно! Що це таке?

Вадим боляче схопив жінку за зап’ясток і з силою смикнув до раковини.

Світлана з жахом подивилася на дві брудні кружки.

– Вадиме, – прошепотіла ледь чутно вона, – Вибач, я не встигла вимити… Денис сьогодні вередував, я весь день біля нього була і забула про посуд…​

Чоловік міцніше стиснув пальці на зап’ястку, змусивши її зморщитися від болю.​

– Ти знову виправдовуєшся! Ти ж знаєш, як мене це дратує! Чому ти така нікчемна і жалюгідна? Мама була права, я знайшов собі якусь безглузду дружину. Сіла мені на шию, тільки гроші розтрачуєш. А по дому нічого й не робиш!​

Вадим підняв руку, а Світлана смикнулася вбік, боляче вдарившись об дерев’яний одвірок. Вона скривилася і крадькома подивилася на чоловіка.

Погляд Вадима був наповнений такою злістю і ненавистю, що жінці стало страшно за себе і за сина.

​Раптово розплакався Денис, розвіявши дивну атмосферу на кухні.​

​– Я заспокою сина і помию посуд, – прошепотіла вона і вислизнула в коридор.​

​Світлана з трепетом і відчаєм підхопила малого Дениса на руки. Вона зникла в дитячій і почала заколисувати дитину. ​

​Дівчина мовчки ковтала сльози, намагаючись не розбудити Дениса і не привернути увагу Вадима.

Їй було сумно від своєї долі. Світлана не розуміла, в чому вона провинилася, щоб заслужити таке…​

​​​…З Вадимом вона познайомилася після школи. Він зачарував першокурсницю та миттєво закохав у себе.

Світланка танула від його посмішки, погляду і теплих слів. А потім, через кілька місяців, вона дізналась, що носить дитину під серцем.

Дівчина не була готова до дитини, адже у неї ще йшло навчання, зовсім не було грошей та й батьки її ніколи не підтримали б.

Але Вадим переконав її залишити сина. Вони блискавично розписалися і Світлана пішла в академічну відпустку. Вона підробляла, поки могла, а потім пішла в декрет.

І з тих пір почалося її особисте пекло…

Вадим і його мама вичавлювали зі дівчини всі соки.

– Подивися на себе, – вичитувала її свекруха, – Цілий день нічого не робиш, тільки сидиш на шиї у мого сина! Ти повинна все відмити в квартирі до його приходу, зрозуміла! І приготувати щось смачне не забудь. Мій Вадим не їсть два дні одне і те саме, запам’ятай це.

Світлана тоді ковтала сльози і просто кивала. Спочатку вона поривалася піти, навіть збирала кілька разів валізу. Але один дзвінок батькам все вирішив.

​– Навіть не думай приїжджати сюди! Ти нас зганьбила, Світлана. У нас з мамою не має бути такої легковажної дочки. Забудь дорогу до нашого дому і живи тепер як хочеш.​

​Так Світлана залишилася зовсім одна. У неї не було друзів у місті, роботи чи заощаджень. Вона не могла піти, будучи в положенні.

Після появи синочка Дениса все стало тільки гірше. Світлана не висипалася, вона намагалася одночасно бути поруч із сином і доглядати за будинком.

Але іноді траплялися неприємності: забутий посуд, сміття у відрі або брудна білизна. Світлана фізично не встигала все зробити.

Однак Вадиму було все одно. Він з кожним днем ставав все більш агресивним і дратівливим. Світлана вже почала ховати синці від пальців Вадима на зап’ястках.

Чоловік перестав контролювати свою силу. І вона побоювалася, що одного разу він перетне межу…

… Решту вечора Світлана намагалася не перетинатися з чоловіком. Вона прибирала в будинку і готувала, але ретельно уникала Вадима.

З неглибокого і поверхневого сну її вирвав гучний шум. Вона різко розплющила очі і кинулася до ліжечка.

– Все гаразд, – вона легенько погладила сина по голові.

Світлана вийшла в коридор, де шумів Вадим.

– Що сталося? – запитала вона у чоловіка.

Чоловік злобно подивився на неї, а потім кинув у її сторону парасольку.

– Подивися! Вона зламана! На вулиці дощ, що я повинен робити? Чому ти така ледарка і бездара? Суцільне покарання! Нічого не вмієш робити і навіть не намагаєшся бути корисною!

Світлана здивовано дивилася на парасольку, що валялася на підлозі.

– Я не знала, що вона зламана. Ти нічого не говорив, Вадиме.

– А мав би? Ти цілими днями сидиш вдома, невже не можеш подбати про такі прості речі? Могла б подивитися чи здогадатися! – крикнув він і вийшов з квартири, наостанок голосно грюкнувши дверима.

У дівчини на очі набігли сльози. Вона голосно схлипувала, оплакуючи свою наївність і згублену молодість.

«Чому я на нього повелася? Навіщо повірила йому? Сама в усьому винна. Сама…» – лаяла вона себе…

Від каяття її відволік плач Дениса. Світлана витерла сльози і пішла до сина. Дитина точно ні в чому не була винна.

До обіду вона відмила всю квартиру і приготувала кілька страв. Їй не хотілося ще більше дратувати чоловіка.

Раптово у неї задзвонив телефон.

​– Слухаю?​

​– Коротова Світлана Ігорівна?​

​– Так, це я, а ви хто?​

​– Мене звати Сопов Олег Віталійович. Я – нотаріус. Ви були включені в заповіт Громова Євгена В’ячеславовича. Ви знали цю людину?​

– Це дідусь по батьковій лінії. Але ми не бачилися вже багато років.

– Таке буває, але він вам дещо залишив. Ви можете підійти до мене в офіс, щоб обговорити деталі?

– Звичайно, я буду.

Через сорок хвилин Світлана стояла біля невеликої будівлі, де і розташовувався кабінет нотаріуса. Вона зручніше перехопила Дениса і увійшла всередину. Майже годину дівчина провела в офісі, задаючи десятки уточнювальних питань.​

​Коли Світлана вийшла на вулицю, у неї не вийшло стримати гірких і одночасно радісних сліз.

Дідусь залишив їй у спадок двокімнатну квартиру в іншому місті. Та чому саме їй?  Адже Світлана не бачила його роками.​

Вона підняла очі до неба і тихо промовила:

– Дякую, дідусю. Дякую, Господи…

Звісно, Світлана не стала нічого повідомляти чоловікові. Вона терпіла його нападки цього вечора, будуючи в голові плани на наступний день.

Як тільки Вадим пішов на роботу, дівчина почала збирати речі. Вона ретельно все спакувала, а потім викликала таксі до автовокзалу.

До обіду Світланка вже була у своїй квартирі, де її ніхто не міг образити або зачепити.

Через додаток у телефоні вона подала на розлучення. А ввечері їй зателефонував Вадим.

– Де ти?!

– Вдома, – чесно зізналася дівчина.

– Не дратуй мене! Де ти тиняєшся? Тобі мало витрачати мої гроші, ти ще й від своїх обов’язків ухиляєшся? Дивись, Світлана, ти сама напрошуєшся! Коли ти повернешся, злись тільки на себе. Мало тобі не здасться!

Дівчина сумно посміхнулася.

– Вадиме, я не повернуся. Я подала на розлучення, не можу більше перебувати з тобою в одній квартирі. Я просто божеволію…

Від твоїх криків у мене тремтять руки і наступають напади паніки. Я не хочу виховувати сина з тобою поруч. Я йду… Я вже пішла від тебе, Вадиме.

Запала тиша, поки Вадим усвідомлював ситуацію.

– Ти знущаєшся? Куди ти пішла? До своїх, в зашарпане село, пішки? Ти думаєш, що батьки тебе приймуть? Та ти їм ніколи й не була потрібна, дурепо!

Вони навіть на весілля не прийшли, хоча я тебе забрав з пузом і без копійчини в кишені. Ти мені до кінця життя зобов’язана, дорогенька.

Ти так просто не підеш! Я тебе не відпускав! Щоб через годину ти була вдома, зрозуміла?! Інакше я зроблю так, що ти взагалі не зможеш нікуди виходити! Ніколи, чуєш!?

– Я записую нашу розмову, Вадиме. У суді цей аудіозапис мені точно знадобиться. Я з тобою розлучаюся, милий, це не обговорюється.

Ти стільки часу принижував, ображав і морально калічив мене. Твоя мати не краща, не думай. У вас вся сімейка така: один одного вартий. Але я так більше не можу. І не хочу. Зустрінемося в суді.

Світлана завершила дзвінок і втупилася в стелю. Вперше за два роки вона постояла за себе, проявила характер і не злякалася змін.

А через два місяці вона була вільною молодою жінкою. Вадим бризкав слиною і доводив, що він чудовий чоловік і батько.

Але запис розмови і свідчення кількох сусідів розставили все на свої місця. Вадим був позбавлений батьківських прав…

Світлана розставляла речі в квартирі. Вона віддала сина в ясла і вийшла на роботу. У неї все почало налагоджуватися.

Дівчина цього ще не знала, але той день у суді – останній раз, коли вона бачила Вадима.

Більше він ніколи не отруював її життя. І поступово, крок за кроком, вона приходила до тями, вчилася посміхатися і не здригатися від гучних звуків.

І звикати до думки, що вона людина і просто тому гідна поваги…

Зовсім неочікуваний дзвінок змінив її життя саме тоді, коли її руки вже описьились майже повністю.

– Дякую, дідусю. Дякую, Господи…