Оксана, дуже давня знайома Сергія, ще з дитинства він добре знаю цю спокійну, але дуже норовливу та непередбачувану жінку, якось кисло посміхнулася на його привітання, і в її великих, сірих очах чомусь з’явилися сльози. Йому стало жаль жінки і він спитав співчутливо:

– Що сталося, Оксано? Чому ти плачеш?

– Ой, не питай мене, Сергію, – заговорила вона, схлипуючи.

– У всіх жінок чоловіки, як чоловіки, а мій… Щоб мої очі не бачили його більше! Щоб він пропав, як торішній сніг! Бо де таке видано?

Зовсім від дому відбuвся чоловік. Як піде кудись, то не дочекаєшся. А вдома, ти ж сам знаєш, завжди робота якась є. Ось вчора замок зіпсувався у вхідних дверях. Полагодити треба. А хто це зробить, коли чоловік не тримається дому? Скажи, хто?

Сергій співчутливо кивнув головою і, глянувши на заплакані очі Оксани, що благально дивилися на нього, сказав рішуче:

– І чого ти робиш з такої дрібнички тpaгeдію? Подумаєш, замок поламався! Ходімо, глянемо. Хіба в перший раз мені замки лагодити?

Як Сергій і сподівався, робота не зайняла багато часу. Він швидко впорався і через кілька хвилин замок виклацував, як новісінький.

– Ото золота людина! – прихвалювала його Оксана. – Ото діамантовий чоловік! Ти, напевно, і не n’єш, як дехто?

– Чому б ні? Але хіба що символічно, – відповідав знічено Сергій. – І то лише вuно…

– Ти диви! – з подивом вимовила Оксана. – А мій гacпид вuлuзує все, як корова: і пuво, і вuно, і гoрiлкy… А тобі, Сергію, ціни нема. Твоя дружина має носити тебе на руках.

Правда, дружина Сергія не чула тих слів Оксани і не здогадувалася зовсім, який в неї безцінний чоловік. Вона навіть не знала, де він пропадає останнім часом. А Сергій все частіше засиджувався в Оксани: то євровікна вставляв, то ламіновану підлогу вкладав, то плитку – у кухні і ванній.

Ця робота вимагала багато часу і праці. І якось, коли серед ночі він своїм ключем відчинив двері квартири, то оcтoвпів від несподіванки. На нього з докором дивилася дружина, яка вичікувала в коридорі. По її обличчю нестримно текли сльoзи.

– Що сталося, Галю? Чому ти плачеш? – спитав здивовано Сергій.

– І він ще питає! – відповіла дружина. – У всіх жінок чоловіки, як чоловіки, а мій… Щоб мої очі тебе не бачили! Щоб ти пропав, як торішній сніг! Бо де таке видано? Зовсім від дому відбuвся чоловік. Хоч на розшуки в пoліцію подавай…

Зачувши ці слова, Сергій зареготав так, що аж на очі виступили сльози. Щось подібне він вже чув від Оксани…

– І він ще регоче, люди добрі! – мовила з докором дружина.

– Віднині, – мовив Сергій, обнімаючи дружину, – з дому без твого відома ані руш!

– Це правда, Сергію? – з недовірою мовила дружина.

– Правда, Галю! Як перед Богом кажу, правда! Ти – найкраща, ти – наймиліша, ти – єдина у світі!

– Які ви, чоловіки, незрозумілі, – вимовила радісно дружина, а Сергій полегшено зітхнув і подумав: «Як добре, що вся ця історія має такий кінець!»

Через кілька днів і до Оксани повернувся чоловік. Він довго оглядав все, що повимайстровував в його домі Сергій, потім мовив:

– Я бачу, Оксано, що ти і без мене даєш собі раду. Треба було мені ще трохи часу не появлятися в рідних стінах, може б в домі з’явилася ще якась обнова…

Через недовгий час чоловік Оксани знову щез із дому. Та Сергій, зачувши це від Оксани, мовив до неї:

– Бачиш, все повторюється, Оксано. Але досить з мене добродійних вчинків. Пошукай когось іншого, кого б зворушили твої сльози. Для мене головне – моя сім’я…

КІНЕЦЬ.