– Що робити зараз, літня жінка зовсім не розуміла. Продати їй нема чого. Все цінне – син забрав собі. Тільки у її вухах залишилися сережки, подаровані чоловіком. Але це срібло, яке нікому крім неї не потрібне. Невже доведеться просити милостиню…

Валентина Іванівна прокинулася рано, як завжди. Час невблаганно йшов уперед, і їй треба було підвестися, попри втому.
Вона окинула поглядом свою невелику квартиру – вицвілі шпалери, потертий диван і улюблена книжкова полиця, яка все ще стояла біля вікна. У кутку, згорнувшись калачиком, безтурботно спав її відданий пес – Бім.
– І знову настав ранок, – подумала Валентина Іванівна, намагаючись підвестися, але відразу відчувши тяжкість у всьому тілі.
Сьогодні не було ні коштів, ні сил думати про щось радісне. Пенсія – немов остання ниточка, до якої залишався лише тиждень.
А до цього – лише порожні кишені. Вона з сумом глянула на Біма, який одразу вловив її настрій і глянув на неї своїми теплими довірливими очима.
– Що мені робити, Біме? Як прогодувати нас обох, тебе та мене? Як пережити цей тиждень? – її думки були похмурими.
Однак вона не могла допустити, щоб собака залишився голодним. Адже Бім був її єдиним товаришем, єдиною втіхою, як не стало чоловіка.
Він був частиною її життя, сполучною тканиною з минулим, з тими щасливими днями, коли чоловік ще був живий.
Згадуючи ті часи, Валентина Іванівна відчула, як її серце знову стислося. Чоловік покинув цей світ п’ять років тому. Після його відходу все змінилося.
Син наполіг на продажу квартири, поділили гроші, і він зник. Адже взяти з неї більше не було чого. Валентина не розуміла, як вони згаяли сина, що він виріс таким.
Його хвилював тільки він сам і гроші, які заробляти не вмів і не хотів. А ось витрачав їх легко. Постійно влазив у борги, а потім матері доводилося розв’язувати його проблеми.
Тому, коли вона придбала собі однокімнатну квартиру на околиці міста, то навіть не повідомила йому нову адресу.
Вистачить з неї його приятелів, які списують двері та дзвонять ночами, вимагаючи повернути гроші. Цю квартиру син отримає, коли її не стане, заповіт давно складено.
Але що робити зараз, вона зовсім не розуміла. Продати їй нема чого. Все цінне – син забрав собі. Тільки у її вухах залишилися сережки, подаровані чоловіком. Але це срібло, яке нікому крім неї не потрібне.
Валентина Іванівна вирішила, що спочатку вони вийдуть прогулятися, можливо, на свіжому повітрі прийде рішення.
Вона вже обмірковувала, можливо, попросити милостиню. У голові миготіли думки про те, як вона може вирушити до центру міста, та почати просити людей подати.
Не було ні сорому, ні гордості – лише безвихідь. Вона знову глянула на Біма, а потім підвелась і попрямувала через парк. Це був її єдиний маршрут, з яким вона була хоч трохи знайома — вздовж алеї серед дерев, покритих першим інеєм.
Минув деякий час, і, трохи стомлена, Валентина Іванівна опустилася на лаву, щоб перепочити. В голові її знову крутилися думки, але на секунду вона вирішила просто заплющити очі й послухати, як по парку ходять люди, як їхні кроки поєднуються з м’яким шерехом осіннього листя.
Надворі було холодно, і її ноги почали замерзати в туфлях, які, як і її життя, вже давно вичерпали свій ресурс.
Валентина Іванівна важко зітхнула і подивилася на свого пса, який стояв, дивлячись у порожнечу, ніби теж відчував тяжкість їхнього становища.
– Як мені бути, Біме? Куди йти? – думала вона, розмірковуючи про те, що іноді життя змушує людину робити речі, на які вона не наважувалася б раніше.
Раптом поряд із нею зупинилася дівчинка. Їй було близько десяти років, з довгими кісками та яскравими блакитними очима. У руках дівчинка тримала пиріжок і сором’язливо глянула на Валентину Іванівну.
– Можна я погладжу вашого собачку? – спитала дівчинка, посміхаючись.
Валентина Іванівна кивнула, а Бім, почувши голос дитини, радісно замахав хвостом і підбіг до неї. Дівчинка акуратно почала гладити його, а собака ласкаво терлася боком об її руку.
Але тут Бім, почувши запах пиріжка, схопив його прямо з рук дівчинки й, задоволений, утік убік. Дівчинка завмерла, і на її обличчі з’явилася здивована, але добра посмішка.
– Ой! – засміялася вона.
– Він забрав мій пиріжок!
Валентина Іванівна схопилася, одразу ж вибачившись.
– Ой, вибач, будь ласка, дівчинко. Він просто голодний… Бім не втримався. Він не винний.
Але дівчинка лише реготала, її сміх був легким та щирим.
– Нічого страшного, бабусю! Хай їсть, він такий кумедний!
Дівчинка ще раз погладила Біма і, весело підстрибуючи, побігла далі парком, радісно оглядаючись на жінку похилого віку.
Валентина Іванівна трохи зніяковіла, але незабаром повернулася до своїх думок. У її грудях все ще палало відчуття безнадійності.
Вона не очікувала, що зустріч із цією дівчинкою виявиться настільки короткою, але теплою. Здавалося, що в такі моменти душа трохи заспокоюється, попри всі тягарі.
Незабаром дівчинка повернулася з батьками, і Валентина Іванівна відчула, що щось змінилося у її настрої. Коли вони опинилися поряд, чоловік із добродушним поглядом зупинився перед нею…
– Тату, тату! – дівчинка із захопленим блиском в очах підбігла до свого батька, який сидів на лавці й щось читав. – Там, у парку, сидить бабуся із собачкою!
– Бабуся із собачкою? – Батько відірвався від книги, посміхнувшись. – І що вона робить?
– Вона сидить на лавці, а собака такий маленький і смішний! Я його погладила, і він поцупив у мене пиріжок! – Дівчинка засміялася і застрибала від захоплення. – А бабуся попросила вибачення і сказала, що він голодний, і не стримався.
– Поцупив пиріжок, так? — усміхнувся батько, похитавши головою. – А чому ти до неї підійшла?
– Ну… я ж хотіла погладити собачку. Вона така мила, а бабуся, мабуть, літня та самотня. Я вирішила поговорити із нею.
– А коли песик пиріжок поцупив, вона почала перепрошувати. А ще бабуся сказала, що він не винний, просто голодний. Ну, Бім не міг встояти!
Батько зітхнув і замислився.
– Тобто ти хочеш сказати, що бабуся потребує, а ти вирішила їй допомогти?
– Так, тату! Вона і пес голодні! Я ж бачила! Але не хвилюйся, я все розповіла тобі й тепер ми можемо допомогти!
Батько уважно подивився на неї, а потім усміхнувся.
– Ти правильно зробила, що мені розповіла. Купімо пиріжків і ходімо до бабусі. Можливо, вона не така самотня, як здається.
Дівчинка з нетерпінням закивала, а в її очах світилася щира турбота.
– Ходімо, ходімо! Я їй пиріжки принесу, і собаку нагодуємо!
– Здрастуйте, – сказав він. – Моя дочка сказала, що тут сидить голодна бабуся із собачкою. Ми вирішили допомогти вам.
Валентина Іванівна підвела очі й вперше за довгий час подивилася на цю людину пильно. Він був у роках, але виглядав упевнено. Коли він відчинив сумку та дістав кілька пиріжків, Валентина Іванівна не змогла стримати сліз.
– Я… я не можу прийняти, – сказала вона. – Я ж вас не просила.
Але чоловік усміхнувся.
– Ми всі повинні допомагати один одному, особливо, якщо хтось потрапив у скрутну ситуацію. Бім подякує вам за пиріжок.
Він простяг їй пиріжки. Його погляд став серйознішим. Він раптом зупинився, уважно вивчаючи обличчя Валентини Іванівни, а потім сказав:
– Зачекайте… Ви ж… Валентина Іванівна?
Вона підняла брови, здивовано вдивляючись в нього. Щось знайоме було у цій людині.
– Так, це я. А ви? – відповіла вона, не розуміючи, чому ця людина здається їй такою знайомою.
– Я – Микола. Ви мене навчали у школі. Я був у вашому класі. Ви були єдиною, хто вірив, що я зможу. Пам’ятаєте?
– Ви часто після занять залишалися зі мною і допомагали мені з математикою. Без вас я не вступив би до університету.
Валентина Іванівна відчула, як її серце стислося. Вона згадувала цього хлопчика – того самого Миколу, який жив у небагатій сім’ї й ледве опановував уроки.
Вона пам’ятала, як часто після занять залишалася з ним, давала йому додаткові уроки з математики, хоча в самих грошей ледве вистачало на найнеобхідніше.
Вона вірила в нього, як у саму себе, і, мабуть, саме ця віра була тим, що допомогло йому стати тим, ким він став.
– Миколо, – сказала вона, її голос став теплим і зворушеним. – Ти… ти подорослішав. Я така рада, що все вийшло.
Микола, відчувши її переживання, посміхнувся.
– Я хочу запросити вас в кафе. Посидимо разом, пообідаємо, поговоримо. Ось там ще працює літнє кафе і за собаку ніхто лаяти не буде.
Шлях був недовгим, але за цей час вона встигла розповісти йому трохи про своє життя.
– Знаєш, Миколо, – сказала вона, коли вони вже сиділи за столиком і перед ними стояли тарілки з гарячими стравами, – багато людей не розуміють, чому я завжди так допомагала. У школі, вдома…
– Але стало важко, коли не стало мого чоловіка. Ми удвох багато працювали, і мені було легше. А ось потім… коли я лишилася сама.
Микола уважно прислухався до її слів, не перериваючи, адже він знав, наскільки важко – втрачати близьку людину.
– Ми продали квартиру, бо син наполіг на розподілі коштів, і я… я погодилася. Він поїхав, забрав свою частину, і з того часу не виявляє до мене інтересу, хоча, можливо, це й на краще. Отак і існую… нікому не потрібна.
Її голос став ледве чутним, і вона замовкла, ніби побоюючись, що її слова видадуться надто жалісливими. Але Микола був поруч і м’яко поклав долоню на її плече.
– Не треба так думати. Ви не одна, Валентино Іванівно. Ви вкладали знання в голови багатьох дітей, ви мені не байдужа, і завжди залишалися в моїй пам’яті, як мій наставник. Адже ви навчили мене вірити, коли здавалося, що все втрачено.
На її очі набігли сльози, і вона тихо висловила йому подяку. Донька Миколи, пообідавши, та нагодувавши свого нового чотирилапого друга, весело бавилися з Бімом біля кафе.
Вони просиділи ще якийсь час, розмовляючи про все і про всіх, хто так чи інакше залишив відбиток у їхніх життях.
Коли вони завершили трапезу, Микола запропонував Валентині Іванівні підвезти її додому. По дорозі вони заїхали до продуктової крамниці, щоб придбати кілька товарів, які б їй допомогли. Він відчував, що вона не повинна залишатися на самоті, що вона гідна більшого.
Прощаючись із Миколою, вона міркувала про те, як багато в житті визначається не тим, що ми робимо для себе, а тим, що ми робимо для інших.
Весь цей час вона була впевнена, що її добрі справи канули в безодню, але тепер вона усвідомила, що вони повернулися, і цей момент був чимось більш значущим, ніж просто підтримка.
Коли Микола пішов, Валентина Іванівна повернулася на свою кухню і побачила, як Бім, підвівшись з килима, підійшов до неї, ніби поділяючи її думки.
– Ну що, Біме, тепер ми маємо провізію, – усміхнулася вона.
Повернувшись до себе додому, Микола все ще розмірковуючи про те, що Валентина Іванівна розповіла йому, поговорив з дружиною.
– Знаєш, Людмило, я сьогодні зустрів Валентину Іванівну. Ту саму викладачку, яка колись вірила в мене, коли я був ще ніким. Вона… вона дуже самотня, і їй потрібна допомога.
Людмила підняла брови, здивовано глянувши на чоловіка.
– Ти хочеш сказати, що вона у скрутному становищі?
Микола зітхнув, продовжуючи:
– Вона втратила чоловіка, її син забрав свої гроші від продажу квартири та поїхав. Валентина Іванівна залишилася сама, і тепер їй дуже непросто.
– Я подумав, що ми маємо надати їй підтримку. Ми можемо запропонувати їй жити з нами. Вона допомагатиме нашій дочці з математикою, як раніше допомагала мені. А ми станемо її сім’єю.
Людмила подивилася на нього із щирою цікавістю. Вона знала, що чоловік завжди був людиною з високими моральними принципами, але ця пропозиція справді здивувала її.
– Ти думаєш, вона погодиться? Адже це не так просто – переїхати до нас.
Микола похитав головою:
– Це непросто, я знаю. Але вона не повинна жити сама. Вона багато зробила для інших. Настав час, щоб ми зробили щось для неї.
Людмила замислилась, а потім узяла його за руку.
– Добре, якщо ти вважаєш, що це правильне рішення, я згодна. Ми допоможемо їй, як можемо. Я сподіваюся, що їй буде комфортно у нас.
Наступного дня Микола вирушив до Валентини Іванівни. Коли він прибув до її дверей, вона відчинила, і на її обличчі з’явилася легка посмішка, наче вона вже щось передчувала.
– Здрастуйте, Валентино Іванівно, – сказав він, заходячи до квартири. – Я думав про нашу розмову, і я маю для вас пропозицію.
Вона підвела очі, напружено чекаючи, що він скаже. Микола спокійно продовжив:
– Ми з дружиною вирішили, що вам краще жити з нами. Ми можемо допомогти вам та Біму. Наша дочка потребує допомоги з математикою, і я впевнений, що ви зможете їй допомогти.
– Ви не будете одні, Валентино Іванівно. Ми станемо вашою родиною. Вам не потрібно буде турбуватися про житло та їжу. Ми всі вас підтримаємо.
Слова Миколи пронизали її серце. Вона мовчала, не знаючи, що відповісти, а потім, нарешті, тихо промовила:
– Але… я не можу. Я не звикла бути тягарем для інших. Я все життя намагалася бути самостійною.
Микола м’яко поклав руку на її плече.
– Ви не будете тягарем. Ми просто хочемо, щоб вам було краще. І ваша допомога нам буде цінною. Ми всі допомагатимемо один одному.
Валентина Іванівна відчула, як її серце наповнюється теплом та вдячністю. Це було щось неймовірне – думка, що вона не залишиться сама.
– Дякую, Миколо. Я… я навіть не знаю, як віддячити за твою добро. Це так несподівано. Але я подумаю, звісно…
Він усміхнувся й обійняв її.
– Не думайте довго, Валентино Іванівно. Ми чекаємо на вас.
Валентина Іванівна відчула, що її життя може кардинально змінитися. Але в неї були й побоювання – можливо, переїзд, це занадто?
Рідному сину не потрібна, а що, як і там не складеться? Можливо хтось дасть слушну пораду, як вчинити?
КІНЕЦЬ.