– Дітей моїх обділяєш, на моєму горі наживаєшся, – розмазуючи сльози по обличчю, голосила Марія. – Чому ми повинні в тебе на поводі йти? Ти ж у достатку живеш, не те, що ми!

Відносини між Михайлом та Марією з дитинства не склалися. Михайло після одруження поїхав у місто і там влаштувався, а Марія полюбляла біленьку, та кочувала від чоловіка до чоловіка.

Наразі стосунки між родичами остаточно розладналися. Причиною цього стала суперечка за батьківський будинок.

Як Клавдії Євгенівни не стало, Микола Ілліч зовсім здав і з господарством більше не справлявся, навіть просту роботу по будинку йому було виконувати вже складно.

Михайло багато разів пропонував батькові переїхати до нього в місто, але Микола Ілліч завжди відмовлявся, пояснюючи синові:

– Я тут народився, тут і на той світ піду! На кого, Мишко, я залишу будинок? Адже за ним доглядати треба. Ні, нікуди я не поїду!

Михайло разом із сім’єю теж не мав можливості переїхати до селища, і він, і дружина працювали, було б незручно кілька годин витрачати на дорогу в один кінець.

Микола Ілліч відмовився і від помічниці по господарству, з віком чоловік став недовірливим і примхливим, сторонніх не вітав, боявся, що його обкрадуть.

Ніна, дружина Михайла, якось запропонувала:

– Мишко, може, ти Марії подзвониш? Запропонуй їй переїхати в село і з батьком пожити. Там господарство, будинок великий, можливо, вона і за розум візьметься, адже, гуляти часу зовсім не буде.

Михайло засумнівався:

– Та що ти, Ніно?! Коли Марія від чарки відмовлялася? Боязко мені якось, раптом компанії які водити почне, і хтось із її товаришів під чарку батькові нашкодить?

– Та іншого ж виходу все одно немає, ми ж всі варіанти вже перепробували. Там за Миколою Іллічем хоч онук старший нагляне. Адже Володі вже шістнадцять, хлопець начебто непоганий.

Марія пропозиції брата зраділа, але виду не показала, хотіла, щоб Михайло її благав:

– Ой, я не знаю. Що в селі робити? Я тут працюю, зарплату отримую, діти до школи ходять, вже звикли.

– А що, в чарку заглядати припинила, раз на роботу влаштувалася? Похвально. І винаймаєш маленьку десятиметрову кімнату на чотирьох, за яку віддаєш половину цієї самої зарплати!

– Їдь до батька, Маша, берись вже за розум. Батько старіє, допомоги потребує, і кут у тебе свій з’явиться. Якщо батька додивишся і дім збережеш, тобі все й відійде, я претендувати ні на що не буду.

Марія пожвавішала, а що, приваблива пропозиція! Батько, вона сподівалася, довго не проживе, вік все-таки, хвороби хронічні. Потрібно зовсім трохи помучитися, більше ніколи не доведеться блукати по чужих кутах.

Марія швидко звільнилася, зібрала речі, дітей і попрямувала до села.

Микола Ілліч, видно, гостям не зрадів, але доньку з онуками виганяти не став. Дітям виділив простору кімнату, а Маші віддав другу спальню.

За кілька днів жінка вже гірко пошкодувала, що взагалі пішла на поводі у брата і погодилася переїхати до селища.

Роботи з господарства було дуже багато, добре, що Вова допомагав. Без хмільного вона теж витримала недовго, через тиждень, «відпросившись» у батька в крамницю, за чотири години ледве допленталася додому.

– Тату, знайомся! – кивнула Марія на чоловіка, який стояв, похитуючись. – Це Віктор, він житиме з нами.

– Він нещодавно, як і я, з міста сюди переїхав, живе в Алевтини Микитівни. Заміж мені за нього вийти запропонував!

Микола Ілліч з ніг до голови оглянув потенційного зятя, дочку, чомусь в брудному одязі, й гаркнув:

– Ти ж із ним тільки познайомилася! Не буде він тут жити! Ти в мене дозвіл запитала, перш ніж когось сюди приводити?

– Тату, – подав голос Віктор, – давай без конфліктів? Адже я по-іншому пояснити можу.

Микола Ілліч схопив кочергу та вигнав непроханого гостя з дому.

Марія розлютилася, батькові своє невдоволення висловила, але за Віктором не побігла.

Прикладатися до пляшки Марія знову почала регулярно, батько кілька разів проривався вигнати її з дому, але тільки через онуків жалів.

Вова, старший син, прожив у селищі лише пів року, потім не витримав гулянок матері й нового її мужика, та втік.

Більше хлопець з матір’ю ніколи не жив, просто приїжджав побачити дідуся. Михайло, як дізнався про втечу, племінника до себе забрав, вчитися його влаштував.

Михайло вже сотню разів пошкодував, що попросив сестру переїхати до селища. Замість того, щоб допомагати батькові по господарству, та вискочила заміж не зрозумій за кого, щодня прикладалася разом зі співмешканцем до пляшки.

І діти, і батько були тепер надані самі собі. Якщо влітку і ранньої осені було ще терпимо, то ближче до зими почалося справжнісіньке пекло.

Михайло за будь-якої нагоди приїжджав до батька і вмовляв:

– Тату, скоро морози вдарять, як ти зимуватимеш тут? Хіба можна на Марію сподіватися? Вона разом зі своїм Вітькою може раптово піти в тижневий загул, а ви з хлопцями тут замерзнете!

– Поїхали до мене хоча б на три – чотири місяці, холод переживемо, і ти повернешся. Жаль, дітей забрати не можу, але я знайду спосіб, щоб і їх убезпечити.

– Ще чого! – вередував Микола Ілліч. – Я пенсію отримаю, дров куплю, чоловік Марії їх у дровник складе. Проживемо зиму. І онуків не чіпай, я за ними пригляну.

– Тату, ну ти хоч грошей візьми! Ну мало що, гроші ніколи зайвими не будуть. Ось я сюди покладу.

– Ану забери! – лаявся Микола Ілліч. – Вистачає нам всього. Ти, Мишко, у своєї сім’ї забираєш ці гроші, тому я їх не візьму. Та й не можна тут тримати гроші, небезпечно це.

Михайло не одразу зрозумів зміст фрази, сказаної батьком. Чого боїться? Яка небезпека? Чоловік тоді подумав, що у батька через вік трохи схибив розум.

Реальність виявилася набагато прозаїчнішою. Під словом «небезпека» Микола Ілліч мав на увазі звичку Марії цупити в нього гроші й разом зі співмешканцем їх прогулювати. Хоч би де він обладнав «схованку», жінка завжди її знаходила.

Дрова, до речі, пенсіонер так і не купив, дочка поквапилась, допомогла пенсію витратити. Добре, що вийшовши з відділення пошти, Микола Ілліч одразу, не заходячи додому, подався за продуктами.

До морозів сім’я виявилася непідготовленою, в будинку було так холодно, що питна вода у відрі замерзала вдень.

Віктор такого дискомфорту терпіти не бажав, тому без відома господаря став розбирати сінник, зведений з колод.

Потім черга дійшла до курника, потім – до дерев’яного дровника, господарські споруди «стопили» в грубці за три місяці.

Нову лазню, яку Михайло побудував батькові лише два роки тому, Віктор теж розібрав, та по «запчастинах» продав.

Михайло батька зміг відвідати лише навесні, бо одержав серйозну виробничу травму, довго відновлювався. Телефонував часто, цікавився справами, але жодного разу не почув від батька скарг.

Приїхавши до батьківського будинку, Михайло був шокований, – подвір’я спорожніло. Марія, яка саме “обідала” разом зі своїм співмешканцем, свою провину визнавати не збиралася:

– Далися тобі ці сараї! Нам що, мерзнути треба було? Розібрали та спалили, забудь! Грошей краще дай, Мишко, у нас продукти закінчуються.

Миколи Ілліча не стало улітку, пішов тихо уві сні. Вічно неосудна Маша навіть не відразу зрозуміла, що батька вже немає, а коли зрозуміла, кинулася дзвонити старшому братові.

Церемонію прощання організовував Михайло, від Марії не було ніякого толку, вона, наче отримавши «законний» привід, пішла разом із Віктором у загул.

Михайло, провівши батька в останню путь, виганяти з дому Марію не став, хоч і чудово розумів, що тепер сестру витягти з цього болота буде вже неможливо.

Він не хотів визнавати, що втомився. Нехай Марія забирає собі цей будинок і живе, як хоче. Його совість чиста.

Маша разом зі співмешканцем прожила в будинку рік, коли у Віктора діагностували невиліковну хворобу печінки.

Замість того, щоб хоч трохи продовжити собі життя, приймаючи ліки та дотримуючись лікарських рекомендацій, Віктор став вживати ще більше.

За будинком весь цей час ніхто не доглядав, будівля почала руйнуватися. Ось тут Марія і згадала про старшого брата, зателефонувала Михайлу і з наїздом заявила:

– Що носа до нас не кажеш? Батька немає, і все, сестра молодша не потрібна? У нас будинок розвалюється, гроші на ремонт потрібні. Я що, розірватися маю?

– Коли все встигнути? Ти що, сподівався мені цією розвалюхою рота заткнути? Нічого подібного! Давай приїжджай, ремонт тут роби! Чому ми з дітьми маємо в таких умовах жити?

З того часу сестра постійно вимагала допомоги.

Михайло розлютився, батько за життя будинок заповів йому, сестру він там залишив тільки з жалю. Чоловік, порадившись із дружиною, вирішив обірвати з нею усі зв’язки.

Приїхавши до села і ще раз оглянувши свої «володіння», Михайло їй сказав:

– Вам два тижні на збори, я нерухомість продаю. Звичайно, завдяки вам будинок тепер особливої ​​цінності не має, але його куплять і через ділянку. Центральна вулиця таки.

– Ти, звичайно, не заслуговуєш і старої наволочки звідси, але після продажу будинку я все ж таки віддам тобі половину суми.

– І все, на цьому ми з тобою прощаємось назавжди. Насамкінець я тобі, Марія, зроблю подарунок, звернуся до органів опіки та звільню тебе від дітей.

– Навіщо вони тобі потрібні? Ти вихованням хлопчаків не займаєшся, тобі нецікаво, як вони навчаються, в чому одягнені й чим харчуються. Забирай свої гроші та разом із коханим йди на всі чотири сторони!

Марія примружилася:

– Ще чого, нікуди я звідси не піду. Ти обіцяв мені цей будинок віддати, а тепер продавати раптом надумав? Тоді всі гроші мені віддай!

– Маріє, не нахабній! Батько мені будинок залишив, я по душевній доброті, пам’ятаючи про наші з тобою родинні зв’язки, вирішив поділитися.

– По закону я тобі взагалі нічого не винен! Якщо самі не з’їдете за два тижні, виселю вас з поліцією. Я все сказав!

Марія всі чотирнадцять днів тероризувала брата, дзвонила йому щодня то з погрозами, то з благаннями. Михайло на провокації не звертав уваги, шукав клієнтів на нерухомість.

Будинок пішов швидко, його викупив місцевий підприємець трохи більше ніж за триста тисяч гривень.

Марія на угоді не була, їй було ніколи, вони з Віктором обживалися на новому місці, в давно кинутому будинку без вікон і дверей. Добре, що було літо.

Михайло свою обіцянку дотримав, у відділ опіки все ж таки звернувся. Допустити, щоб рідні племінники опинились у дитячому будинку, він не міг, тому заздалегідь поговорив із дружиною:

– Як думаєш, потягнемо ми ще двох хлопчаків?

– Потягнемо, Мишко. Наші вже дорослі, самостійні, нам нещодавно допомагати почали. Давно треба було їх забрати!

Після вилучення дітей Марія приїхала до брата сваритися. Як виявилося, зовсім з іншого приводу:

– Ти чому такий безсовісний? Де мої гроші? Будинок давно продав і мовчиш! Все до копійки викладай ось сюди на стіл. Я Вітьку в дорогу клініку покладу, вилікую чоловіка коханого. Ну що стоїш?

– Ти не хочеш спитати, де твої сини?

– Не хочу! Нецікаво це мені. Дякую, братику, що від зайвих проблем мене звільнив. Мені не до пацанів зараз, про Віктора думати треба. Загнеться, якщо не допоможу.

Михайло своє слово порушив, ділитися грошима з сестрою не став. Її «частку» він поклав у банк, нехай її синам буде забезпечено хоч якийсь старт.

“Асоціальна особа” ще довго тримала в облозі брата, приїжджала до нього скандалити, але потім зникла.

Михайло, попри осуд знайомих, її не шукав, інших турбот вистачало, треба було підіймати племінників… а сестра, Бог їй суддя – всі отримають по справах їхніх…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.