– Що ми маємо казати всім в селі? Що наш син став гончарем? Ти розумієш, що ганьбиш нашу родину?, – вигукувала Остапу мама, а тато додавав своїх “колючих коментарів”. – Ми тобі дали таке гарне майбутнє, а ти все своїм вибором розтоптав! – Я не могла не підтримати свого чоловіка, тому зібравшись духом сказала Остапу те, що мала сказати давно.

Відкривши очі, я побачила Остапа, який сидів на кухні та дивився в вікно. Поряд парувала чашка чаю, а в його очах – глибокий смуток. Я відчувала, що щось не так.

– Ти чого такий задуманий? – запитала я, сідаючи поруч.

– Діано, ти ж знаєш, що я люблю тебе, правда? – раптом почав він, ніби уникаючи прямого погляду.

– Звісно, знаю. Що сталося?

– Мої батьки знову… Вони кажуть, що я ганьблю нашу сім’ю. Що чоловік не може бути гончарем. Що я мушу залишити “ці іграшки” й зайнятися чимось серйозним… Як ти думаєш, я дійсно помиляюся?

Я глянула на нього – мого Остапа, який ще з дитинства любив майструвати з глини. Його роботи прикрашали будинки, їх купували на ярмарках, а діти захоплювалися його маленькими кониками, яких він робив для них безкоштовно. Як хтось може сказати, що це “іграшки”? Його гончарство – це мистецтво, яке оживає в його руках.

– Ти не помиляєшся, Остапе. Вони просто не розуміють, як важливо робити те, що любиш.

Остап кивнув, але виглядав, ніби ще більше засумнівався.

Остап народився у великій сільській родині. Його батько – відомий агроном, мати – вчителька. Всі вважали, що Остап теж піде їхньою дорогою.

Але замість цього він ще змалечку тягнувся до гончарного круга. Як тільки йому виповнилося шість, він вперше потай взяв глину і спробував щось зробити. Його першою роботою була смішна, кривенька миска, але він радів їй, як найдорожчому скарбу.

У школі вчителі дивувалися його таланту. Він часто залишався після уроків, щоб працювати в кабінеті трудового навчання. Але батьки вважали це забавкою. Вони говорили, що гончарство – не для чоловіка, тим більше для Остапа, їхньої гордості, яка мала стати “прикладом” для інших.

Після школи Остап вступив до університету на агронома – так вирішили батьки. Він старанно вчився, але кожен вільний вечір проводив за своїм гончарним кругом. І хоч на перший погляд він ніби слідував плану батьків, серцем залишався в майстерні. На останньому курсі він наважився сказати батькам, що не працюватиме агрономом.

– Ти просто не розумієш, що життя – це не про забаганки, – різко відповів батько. – Ми все зробили, щоб дати тобі майбутнє, а ти це майбутнє топчеш.

Тоді Остап мовчки зібрав речі і поїхав до іншого міста. Він орендував маленьку кімнату, де облаштував майстерню. Перші місяці були складними. Він ночував на матраці, а їжу готував на електроплиті, бо на більше не вистачало грошей. Але з часом його роботи почали привертати увагу. Замовлення зросли, і він навіть відкрив свою крамницю.

Попри успіхи, Остап так і не міг повністю відчути радості. Його батьки й досі не визнавали його вибору. На кожне свято вони запитували: “Ну що, коли вже кинеш це і повернешся додому?”. А його брат, Віктор, кожного разу сміявся: “Може, вже й гончарні горшки на весіллях продаватимеш?”

Остап мовчав, але я бачила, як йому важко.

Тепер, сидячи поруч з ним на кухні, я взяла його руку й сказала:

– Послухай, ти обрав свою дорогу, і це правильно. Твої роботи люблять. Вони дарують людям радість. А твоя майстерність – це дар, яким не можна нехтувати. Батьки, можливо, не зрозуміють одразу, але рано чи пізно вони побачать, що ти щасливий. І це найголовніше.

Він усміхнувся – вперше за той вечір. А я подумала про те, як багато людей відмовляються від своїх мрій заради чужих очікувань. Чи варто це того?

А як ви думаєте? Чи можна бути щасливим, якщо йти проти своєї душі, але відповідати чужим уявленням? Можливо, хтось із вас мав подібний досвід?

Поділіться своєю історією.

Джерело