Ще з цієї весни я стала по-тихенько просити чоловіка не садити город, казала Іванові, що не хочу більше жити в селі, втомилася від величезного городу, господарства, бруду цього всього. В хаті не має води, потрібно бігати до криниці, на вулиці туалет і пральна машинка у нас зовсім старенька, ще від мами моєї дісталася, кругла така. Та Іван мій сердиться лише на мене, він тракторист, нікуди не хоче їхати з села. А я вже тут як баба стала в свої 45

 

Звісно, я добре розумію, що зі мною, можливо, і не всі погодяться зараз, адже, можливо, моя ситуація по-іншому виглядає зі сторони.

Насправді в селі сьогодні жити дуже тяжко, як на мене, не дивлячись, що деякі люди будуть сміятися з мене. Хоча і продукти тут всі свої, якщо гарно докласти своєї праці і часу, майже екологічно чисті, і повітря свіже, чисте та легке.

Правду кажучи, ще якщо самому в селі жити на старості років, то, можливо, я й не проти була б зовсім, але з дитиною, якій потрібно дати хоча б якусь освіту і гарний старт у хороше майбутнє – це дуже складно.

Школа тут дуже далеко, а в якийсь вищий навчальний заклад, після такої школи, навряд-чи легко вступиш, це якась фантастика, адже ні для кого не секрет, що в селі гірші школи і навчання не таке якісне і сучасне.

Життя в селі тільки на листівках та по телевізору у фільмах виглядає красивим і безтурботним та цікавим.

Мені бабуся розповідала, що за часів її молодості, щоб виїхати звідси доводилося завіряти купу документів. На мій погляд залишатися тут жити добровільно – зовсім нерозумно.

Я розумію, що починати життя в місті складно теж, але там є у кожного шанси добре влаштуватися. Але мій чоловік категорично проти переїзду, він зовсім не розуміє мене, його поведінка нагадує мені дитинство.

Я після дев’ятого класу пішла вчитися на перукаря. Мені ця професія здавалася досить таки прибутковою і перспективною, на той час, ще й вдома можна працювати, я вірила, що зможу заробити копійку якусь, якщо навіть не матиму роботи, а лише вдома працюватиму.

Я думала, що це дуже перспективно працювати в індустрії краси. Приємно згадувати роки, проведені в стінах коледжу.

Але знайти когось не для серйозних стосунків там виявилося нереально. У всіх моїх ровесниць, а чоловіків навчалося поруч мало, свої плани, розписані на роки вперед, зв’язуватися з селом та вішати на себе дітей в них не входило, мріяли про краще майбутнє.

А я собі якраз думала після навчання залишитися в місті, але молодій дівчині без сильного плеча і без копійки в кишені, це виявилося важче ніж мені здавалось.

Подруга, далека знайома матері, якось допомогла влаштуватися мені в салон краси, але історії Попелюшки зі мною не відбулося, на мій превеликий жаль.

Я часто навідувалась до своїх батьків, точніше вони мені допомагали з продуктами, зарплата була крихітною зовсім, навіть у ті часи. Автобус приїжджає до нечасто.

Так по суті я і познайомилася з Іваном, своїм чоловіком.

Ми і раніше бачилися в різних компаніях, але уваги на нього не звертала. Він років на 5 старший за мене, про що нам було розмовляти? Тим паче, на той час, я вже мріяла про перспективне майбутнє молодої та успішної жінки, яка має свій автомобіль, будує кар’єру.

А так хлопець здався хорошим: при грошах, є старенька машина, гарний господар – що ще треба для безбідного життя в селі? Не шкодую про зроблений вибір, чоловік мій дуже хороша людина, та мені досить складно буває з ним.

Ми зараз з чоловіком іноді вибираємося в місто, але витягнути його туди практично нереально, для цього має бути серйозний привід, він любить село, і не особливо хоче кудись виїжджати, але ж я не така.

За всіма покупками я їду сама. Не розумію звідки у нього взялася ця нелюбов до міста? Всі їдуть з цього села, як тільки з’явиться найменша нагода, жодної моєї однокласниці не залишилося тут.

Так неприємно бачити їх задоволені обличчя в соціальних мережах, і розуміти, що все життя доведеться провести в цьому маленькому сірому селі.

Село наше поступово зникає, і це зрозуміло, з молоді ніхто зовсім не хоче тут жити. Найближча сусідка – тітка в віці, іноді з такими ж квочками як і сама, прямо на вулиці посиденьки влаштовує. Іван мій же добре бачить яка тут ситуація, але йому байдуже, він любить бути тут, йому подобається так жити в селі, тому просто хоче, щоб я це сприйняла.

Я дякую місцевій владі, що років десять тому провели в наше село газ. Зараз не доводиться як в дитинстві топити будинок дровами, рубати їй щодня і постійно стежити за грубкою.

В усьому іншому, моє життя зараз зовсім похмуре, особливо туга находить взимку. Як йде дитина в школу, а чоловік на роботу, тільки в віконце дивитися залишається на те, як кружляє заметіль на подвір’ї.

Ніяких зручностей в будинку у нас немає, на жаль, чоловік каже, що звик до цього з дитинства і нічого в тому не бачить.

Туалет на вулиці і ходити туди задоволення м’яко кажу немає, особливо, коли сильний холод та мороз, я вже мовчу про дитину. Зате не доводиться дихати вихлопними газами і легені псувати – каже Іван.

Чоловік мій зовсім не розуміє, що я на все життя вже сита цим свіжим повітрям. Всі слова щодо екології вважаю нісенітницею, тут навпаки потрібно псувати здоров’я, без кінця працюючи. Починаючи з ранньої весни і до пізньої осені ні рук, ні ніг, ні спини не чую.

Вся в роботі, що світла білого не видно. Як не город, то чимале господарство. Так рік за роком минає, а я проживаю марно ці роки. Хіба жінка в моєму віці має такою роботою займатися до старості років? Хіба це нормально? Я так хочу хорошого життя.

Як настане літо так починається картопля і не тільки собі, а й родичам літнім допомогти потрібно, ще й сусіди іноді просять мене про допомогу. Зазвичай ми птицю заводимо: бройлерів, гусей, качок, але за нею теж догляд потрібен з ранку до вечора. Чоловік навіть думати не хоче, щоб не заводити велике господарство, адже каже, що ми маємо мати все своє.

А ось те, що підняли ціну на пшеницю і сіно я по-чесному вважаю благом. Зараз не потрібно тримати худобу, стільки сил на неї моя мати витрачала, в 45 виглядала як 80-ти річна бабуся. І я не перебільшую, повірте, в селі жінки швидше старіють, робота щоденна і важка, а хто має багато землі і велике господарство, то ні вихідних, ні відпочинку не бачить. І тут так живуть усі, хто не встиг виїхати з відси вчасно.

Іван працює на тракторі, за багато років у нього теж так і нічого не помінялося.

У нього є сили, та й сам він розумний чоловік, він би легко влаштувався вантажником або слюсарем куди-небудь в конторку. А йому щастям, впевнена, здається життя в селі. Іноді він на полювання їздить, а про дружину і дитину думати не хоче.

Звичайно, нам би довелося продати нашу маленьку хатину та брати чималий кредит, але так велика кількість людей живуть і нічого. За те син пішов би в нормальну школу, в музичну гімназію, наприклад. Для нього буде купа цікавих гуртків, багато друзів і веселе дитинство.

Наш синочок дуже любить виступати в самодіяльності і співати обожнює, з дитинства  отримав би цікаву, інтелігентну професію. З сільським же рівнем освіти він як мій чоловік відслужить і теж буде в селі сидіти, і це добре, якщо ще на тракторі працювати, адже так хоч зарплата буде більшою.

Подумую про репетиторів, але де для цього гроші дістати? Тай педагогів тут хороших не так вже й багато. Мій чоловік вже який рік думає замінити опалення по всьому будинку, але все ніяк не виходить – каже дорого дуже, а заробити тут хороші гроші неможливо.

Я на цьому і не наполягаю, лагодити нашу стареньку маленьку хатину марно, все одно взимку буде холодно, тільки грошей ще більше буде йти. Сумно від такого життя, адже чоловік навіть слухати не хоче, щоб щось змінити. А я й подумати боюся, що проживу тут ось так до самої старості.

Як мені вмовити чоловіка виїхати з цього села? Я так втомилася тут, хочу жити в місті. Ну хіба я не права?

КІНЕЦЬ.