Не можу переконати чоловіка на купівлю квартири майже три роки. Живемо на орендованій, а його мама здає кілька квартир. Чоловік сподівається, що свекруха віддасть хоча б одну нам, але вона не поспішає цього робити. І найближчим часом навряд чи планує.

З Мишком ми одружені вже чотири роки. З них останні три я намагаюся вмовити його купити квартиру. Я про кредит почала думати вже давно, ще в університеті.

Вступила, та переїхала до міста, жила у гуртожитку. І для себе твердо вирішила, що як тільки закінчу навчання і почну заробляти, якнайбільше відкладатиму гроші, щоб накопичити на початковий внесок.

Але ще під час навчання познайомилася з майбутнім чоловіком, і він запевнив, що як тільки ми одружимося, його мати віддасть йому квартиру, і в кредиті не буде потреби. Тому на відкладені гроші ми з ним з’їздили у відпустку, оскільки про житло не варто переживати, питання, за його словами, вирішене.

Однак, познайомившись із майбутньою свекрухою, у мене закрався сумнів, чи виділить вона синові квартиру. Вона жінка владна, звикла домагатися всього сама, змогла купити нерухомість для здачі в оренду.

І зараз ні від кого не залежить – ні від пенсії, ні від допомоги сина. У цьому плані вона молодець. Зворотний бік медалі – мама чекає на те саме і від інших, зокрема, від сина.

«Людина повинна вміти все, навіть йти головами та всього добиватися сама!» – її чітке переконання.

Після того як Мишко зробив мені пропозицію, я почала порушувати тему про купівлю житла. Але він і слухати нічого не хотів. Був упевнений, що мати на весілля подарує нам квартиру.

Тим більше йому здавалося, що вона чітко натякає на це. Я ж була впевнена, що про такий щедрий подарунок не може йтися і свою квартиру, чесно зароблену нелегкою працею, мама не даруватиме. Не для цього вона її купувала, багато в чому собі відмовляючи.

Я мала рацію, на весілля свекруха подарувала путівку до Туреччини в хороший п’ятизірковий готель. Це була наша перша дальня подорож, тому ми дуже зраділи подарунку. Але після повернення додому думки про своє житло почали повертатися знову.

Ще господар квартири попросив з’їхати в невідповідний момент, і нам довелося терміново шукати нове житло. Здавалося б, карти зійшлися, до одного, що нам потрібні свої квадратні метри.

Заробляти ми стали добре, виходило відкладати. Але чоловік непохитний: не хоче переплачувати банку подвійну вартість «ні за що». А те, що він платить сторонній людині «ні за що» – йому нормально?

Через деякий час чоловікові прийшла “геніальна ідея”. Нам потрібна дитина, тоді мама перейметься жалістю і вже точно виділить одну зі своїх квартир, щоб ми з онуком не їздили орендованим житлом.

Мені ідея видалася абсурдною. По-перше, з чого така впевненість у чоловіка? Мама взагалі про це не говорила. І, по-друге, народжувати заради квартири – дуже дивне рішення.

– Давай, нарешті, візьмемо кредит – треба сподіватись лише на себе. А якщо твоя мати взагалі не виділить нам нічого?

– Як це не виділить? Взагалі, я єдиний спадкоємець. Якщо зараз не дасть – то потім вони точно мені дістануться.

– А якщо мама захоче їх продати та переїхати за кордон?
– Нікуди вона не переїде, їй і тут гаразд.

– Звичайно, ти також був упевнений, що на весілля нам подарують квартиру, але помилився.

– Щоб не думати та не гадати, я спитаю прямо у мами. Прямо завтра після роботи заїду до неї.

Наступного дня чоловік повернувся додому похмурий. Мама здивувалась його питанню і навідріз відмовила.

– Я не для вас квартири купувала, а для того, щоб, не сподіваючись на злиденну пенсію, жити собі на втіху. Скажи спасибі, я змогла це зробити свого часу і тобі не доводиться допомагати мені грошима, як це роблять багато вдячних синів.

І взагалі все моє майно в кінці дістанеться тобі. Отже, можеш потерпіти, нічого не роблячи. А взагалі, зароби та купи квартиру сам, доведи собі та всім, що чоловік!

Я припускала, якою буде відповідь свекрухи, чоловік теж переконався. Сказав, що не бачить іншого варіанта, не чекати ж, коли мама покине цей світ.

Однак через деякий час змінив свою думку на протилежну. Не хоче він віддавати більшу частину зарплати на платіж до банку наступні 30 років свого життя. А якщо з роботою щось піде не так, як платитимемо? А якщо захворіємо? І ще багато всіляких «якщо».

Мені набридло постійно тягнути наш розвиток одній. Взагалі про такі важливі речі повинен дбати чоловік, а не жінка. У результаті посварилися ми з Михайлом. Я не планую все життя сидіти й чекати, коли чоловік вступить у спадок, і дітей планувати на орендованій квартирі теж не хочу.

Ми обидва дорослі та можемо самостійно заробити собі на квартиру, навіть в кредит. А розраховувати лише на батьків – остання справа. Якщо чоловік і далі тягтиме з розвитком нашої родини – доведеться розлучатися.

Як можна жити з людиною, яка не може взяти на себе відповідальність? І навіщо мучити себе та майбутніх дітей, якщо чоловік «не готовий»?

КІНЕЦЬ.