Ще навіть три місяці не минуло, як не стало мого сина, а невістка вчора нарядилась в червоний шаль і з підведеними губами кудись помандрувала в місто.

Це не пасує. Мені перед людьми соромно, Ірина ж маршруткою до області їхала.

Я також вже вдова. І ви знаєте, я за своїм чоловіком, це було десять років тому, два роки жалобу тримала. Та що казати, чорна хустина в мене досі на голові, хоч вже й за сином.

А тут таке чудо.

Я ж вирішила про це не мовчати і поговорити з Іриною.

Так, вона ще молода, я все розумію. Так вже сталося, що пішов від нас Іван завчасно. Трохи друзі в нього були не ті, і підбурювали до “біленької”. Але, що вже казати, що сталося те сталося. Тепер залишається мені молитися і на кладовище ходити.

Але я б хотіла, щоб і Ірина в чорній хустині ходила, а вона мені каже, що часи зараз інакші, щоб я не видумувала.

Але ми в одному селі живемо, хоч і в різних хатах. Якби я цього на власні очі не бачила, то б мовчала.

Якось Ірина повернулася з міста, і я вирішила більше не мовчати. Підійшла до її хвіртки, коли вона саме витирала ноги об килимок.

– Ірино, можна з тобою поговорити?

Вона зупинилася, уважно подивилася на мене, ніби вже здогадувалася, про що піде мова.

– Звісно, заходьте, мамо, – відповіла вона, відчиняючи двері ширше.

У хаті було тепло, пахло свіжозвареним борщем. Олексійко сидів за столом і щось уважно малював.

– Синку, йди до себе, я з бабусею поговорю, – лагідно сказала йому Ірина, і хлопчик, не заперечуючи, забрав свої олівці.

Ми сіли за стіл. Ірина налляла мені чаю, але я лише тримала горнятко в руках, не знаючи, як почати.

– Мені треба з тобою серйозно поговорити, – зібралася я з духом. – Іван тільки три місяці, як… пішов, а ти…

– А я що, мамо? – Ірина подивилася на мене з помітним здивуванням.

– Ти вчора… ну, вчора ж у червоному шалі була. І губи ті… підведені. Хіба так пасує? Мені ж перед людьми соромно, всі бачать…

Ірина на мить стиснула губи, потім видихнула:

– Мамо, я розумію, що вам важко. Але я не роблю нічого поганого. Це просто шалик і помада.

– Просто? Та я за своїм чоловіком два роки чорну хустину носила! І досі в ній!

– Часи змінилися… Ви думаєте, мені легко? Я теж сумую за Іваном…

– То чого ж тоді ті наряди? – я не втрималась і підвищила голос

Вона відповіла не одразу.

– Мамочко, я маю жити далі. Олексію потрібна мама, яка не плаче цілими днями. Ви ж бачите – він теж сумує. Але життя… триває.

– Та яке життя! – я аж підвелася. – Три місяці! Люди ж говорять…

– Нехай говорять, – Ірина зітхнула. – Я не можу зупинити час

Я встала, важко зітхнувши.

– Мені б тільки хотілося, щоб ти трохи більше пам’ятала про Івана. Він би…

Він би хотів, щоб я була щасливою, – тихо, але впевнено відповіла Ірина

Я пішла, так і не знаючи, хто з нас має рацію. А ви як вважаєте? Чи маю я право вимагати від невістки носити жалобу так довго, як це роблю я?

Джерело