Лежу цілими днями вдома і ніяк не виходить із голови ситуація у сім’ї сина.

А я ж сто разів йому казала, що з весіллям поспішати не варто.

Хто взагалі о двадцять два одружується?

Але в нього впертість — це друге ім’я.

Якщо він щось собі вирішив, то відмовити його чи переконати практично неможливо.

Ось і тут він уперся, що це kохання всього його життя, мовляв, одружується потрібно в терміновому порядку.

Ні я, ні мій чоловік не змогли його навчити.

Весілля зіграли скромне, жити молоді стали у квартирі, яка мені дісталася від мами.

Ми не хотіли, щоб вони блукали по орендованих квартирах.

Я намагалася не часто їх відвідувати, щоб не бути нав’язливою.

Але те, як вони живуть, не вписується у суспільні норми. У них удома справжній бардак!

Коли я приходжу до них, невістка не вважає за потрібне навіть підвестися з місця. У них у холодильнику завжди порожньо, готувати Олена не любить. Вона не працює, мешкає за рахунок мого сина.

Я не розумію, як він мириться з усім цим. У нашій сім’ї він бачив зовсім інший приклад взаємин.

Я не хочу якось втручатися в життя молодих, як це люблять робити більшість свекрух, але й не турбуватися не можу.

Іван – наш єдиний син, мені хочеться, щоб він мав хорошу родину. Я мрію про онуків, але боюся навіть уявити, якою матір’ю стане Альона.

КІНЕЦЬ.