В мене вже руки просто опускаються, коли я дивлюсь на свій старий гаманець і згадую, що залишилася без нічого.

Без грошей, без спокою, без можливості купити навіть щось для себе.

Я сиджу на кухні, й відчуваю, що це зовсім не те сімейне життя, про яке я мріяла завжди.

Так багато часу я віддавала свою любов і турботу, а що отримала натомість?

Спадок, який не приносить мені ні радості, ні полегшення.

Питання, яке я ставлю собі кожен день, повертається знову і знову: чи нормально, коли сім’я живе так, як ми з Андрієм?

У мене був список продуктів, а в гаманці — порожнеча.

Я вже давно не купувала собі нічого з одягу, косметики чи інших дрібниць, що колись робили мене щасливою.

Усе моє життя, здавалося, обертається навколо дітей, дому і порожнього гаманця.

А як усе добре у нас починалося.

Ми з Андрієм зустрілися в університеті. Він був розумним, красивим і дуже амбітним.

Я щиро покохала його з першого погляду.

Наші стосунки розвивалися стрімко, і вже через рік ми вирішили одружитися.

Андрій завжди був дуже відкритим і чесним. Він ніколи не приховував своїх поглядів на життя, на гроші.

— Знаєш, — сказав він мені якось, — я вважаю, що в сім’ї кожен має мати свій бюджет. Так чесно. Я заробляю, ти заробляєш. У нас свої гроші, свої інтереси. Нічого поганого в цьому не бачу, мої батьки так все життя жили і прожили вони щасливо багато років і зараз ще разом живуть, все у них добре, це справедливо, коли стараються всі для сім’ї. Це свобода така, можна сказати. Ти незалежний ні від кого, але, разом з тим, і турбуєшся про свою сім’ю.

Я тоді погодилася, бо нічого поганого в тому не бачила, та й батьки чоловіка дійсно у шлюбі щасливо жили.

Я тоді теж добре заробляла і мені ця пропозиція здавалася нормальною.

У мене була престижна робота, хороша зарплата. Я думала, що це чудова ідея.

Ми будемо незалежними, вільними. Наша любов буде сильнішою за гроші, адже гроші в житті не головне.

Ми одружилися, купили двокімнатну квартиру в кредит, і наше життя, здавалося, було ідеальним.

Ми разом багато подорожували, ходили в ресторани, купували собі все, що хотіли.

Наші гроші були окремо, але ми ділилися ними, коли хтось із нас потребував допомоги.

Ми були командою. Ми були щасливі.

Але потім на світ з’явилася наша перша донька, Настя.

Я пішла в декрет.

Моя зарплата зникла, а замість неї з’явилися дитячі потреби, безсонні ночі і постійна втома.

Андрій, як і раніше, добре заробляв, але наша фінансова ситуація змінилася.

Я думала, що він усе зрозуміє. Я думала, що він буде підтримувати мене.

Але він не був готовий до того, що наше спільне життя буде вимагати від нього більшої відповідальності.

— Андрію, — казала я йому, — нам потрібні гроші на харчування, на одяг для Насті.

— Скільки? — запитував він, і в його голосі я чула роздратування.

— Я ж даю тобі гроші на продукти.

— Так, але ж я теж хочу собі щось купити. Я хочу бути красивою. Хочу, щоб було все, як раніше, жити, як до декрету, просто заробляти зараз не можу сама.

— Які тобі особисті потреби? — перебивав він мене.

— Ти ж сидиш удома. Твоя особиста потреба — це дитина.

Я мовчала. Я не хотіла сперечатися. Я щиро кохала його.

Я думала, що він просто згодом не розуміє.

Через два роки на світ з’явився наш син, Михайло.

Моє життя стало ще складнішим.

Я заробляла лише на дитячих речах, які продавала в інтернеті, а Андрій, як і раніше, був фінансово незалежним.

Наші стосунки змінилися. Я стала залежати від доходів свого чоловіка.

Я просила в нього гроші на все. На продукти, коли ходила в аптеку, на одяг дітям. На свої потреби я просити вже не наважувалася.

Одного разу, коли Михайло занедужав, мені потрібні були гроші, щоб піти в аптеку.

— Андрію, — сказала я йому, — нам потрібні гроші для Михайла.

— Скільки? — запитав він.

— Тисячу гривень.

— Тисячу гривень?! — вигукнув він. — Для чого це такі гроші тобі?!

— Він занедужав! — сумно сказала я я. — Мені потрібно для нього піти в аптеку!

— Я ж давав тобі гроші на продукти! Ти що, їх проїла все?! — незадоволено сказав Андрій.

Я не могла йому пояснити, що ми живемо останній час в бідності.

Я не могла йому пояснити, що я не маю права купувати собі щось, бо гроші належать йому.

Я не могла йому пояснити, що я щиро кохаю його, але не можу так жити, адже так в нормальній сім’ї не живуть.

Я згадала свою подругу, Катерину.

Вона завжди була моєю опорою. Я вирішила зателефонувати їй, бо мені дуже хотілося з кимось поговорити, щоб хтось підтримав мене і пошкодував, хоч на словах.

— Катю, — голос мій тремтів, — я не можу так більше.

— Що сталося? — запитала вона.

— Андрій не хоче давати мені гроші на особисті потреби.

— Я ж тобі казала! — сказала вона. — Я ж тобі казала, що це нечесно! Я ж тобі казала, що так не має бути в сім’ї!

— Не кажи так, — заплакала я. — Я щиро кохаю його і навіть не думаю руйнувати нашу сім’ю.

— А він тебе кохає?! — запитала вона. — Він тебе любить, якщо ти сидиш удома з двома дітьми, а він ходить з друзями в кафе і купує собі нові речі?!

Я не могла знайти слів. Вона була права.

Андрій був успішним, а я зовсім не впізнаю себе останнім часом.

— Я не знаю, що робити, — сказала я.

— Ти повинна з ним поговорити, — відповіла вона. — Ти повинна сказати йому, що так далі тривати не може.

Я вирішила поговорити з Андрієм.

Я чекала його з роботи, а коли він зайшов у дім, я почала розмову.

— Андрію, — сказала я, — я хотіла б з тобою поговорити.

— Про що? — запитав він, сідаючи на диван.

— Про гроші. Про наш бюджет.

— Я ж тобі казав, — відрізав він. — У нас окремий бюджет.

— Але ж я не заробляю! — вигукнула я. — Я сиджу з дітьми!

— Я ж даю тобі гроші на продукти!

— Так, але ж я теж хочу собі щось купити. Я хочу бути красивою. Я хочу ходити в кафе з друзями. Я хочу жити, так, як і раніше, а не існувати!

— Які тобі особисті потреби?! Ти сидиш удома! Твоя особиста потреба — це діти!

— Але ж так не може бути.

— Тоді йди! — вигукнув він. — Йди! Я тебе не тримаю!

Він встав і пішов у спальню.

Я сиділа на дивані, очі мої стали вологими, було важко на душі.

Я не знаю, що робити. Я не знаю, як мені бути.

Я щиро кохаю його, але так не має жити сім’я, це не правильно – я вважаю.

Я не хочу, щоб мої діти бачили, як мені недобре живеться. Я не хочу, щоб вони жили в бідності.

Я хочу почути пораду, як мені правильно вчинити? Чи правильно це, що чоловік, який добре заробляє, не хоче давати мені гроші на особисті потреби, хоча я сиджу з двома дітьми і не маю можливості працювати?

Чи правильно, що я, яка віддала йому свою любов та турботу та найкращі роки життя, повинна жити в бідності?

Я розумію, що моє щастя не залежить від грошей і матеріальних благ, а від того, але ж і без грошей зараз важко, гроші потрібні, щоб жити гідно і в сім’ї підтримувати добробут.

Я бачу, що чоловік зовсім не розуміє мене, він чекає, що діти підростуть і я знову зароблятиму гроші для себе, а на продукти, комунальні він і так зараз гроші дає.

Бачу, що чоловік і не збирається мені йти на зустріч і розуміння того, що так не має бути в сім’ї у нього немає. Але і я більше так не можу.

Мені Катерина каже – розлучайся, так хоч аліменти буде платити, інакше тобі зовсім важко буде.

А я й не знаю, що мені робити. Чи варто розлучатися через таке ставлення? Хіба мені тоді легше буде? Як не як, але хоч продуктами чоловік забезпечує і комунальні оплачує, елементарні потреби він таки нам забезпечує сам.

Джерело