Щаслива Марія робила весілля єдиній доньці. Справилася, бідолашна, з усім, зробила свято єдиній дитині на славу – весільних музик найкращих запросила, кухарку з сусіднього села привезла, щоб все найсмачніше було, бо ж 300 гостей запросила.

Тоді весілля робили вдома, накривали дві палатки – одну для застілля, як правило на городі, а іншу, на подвір’ї, для танців облаштовували.

Щоб зробити таке шикарне весілля доньці, Марія навіть в Польщу на заробітки поїхала, аби перед родичами і сусідами не було соромно.

Весілля співало, вигравало, танцювало. А Марія сіла в куток і розплакалася. Згадала, як вони з своїм Василем донечку чекали, як раділи її появі, потім в школу відправляли.

Все у них добре було, жили як всі, щасливими намагалися бути, та потім у Василя з’явилася інша жінка, і він пішов з сім’ї.

Про свою колишню дружину і дитину Василь згадував не часто, але пообіцяв, що на весілля прийде. Тепер сидить Марія і гадає: прийде чоловік сам чи з коханкою?

– О-о, йдуть уже гонде-во, – перешіптувалися цікаві жіночки на лавочці під шалашем. – Ти дивись, за ручки тримаються, геть сором втратили! Що ж це коїться, світ перевернувся! Шоб то з коханкою прийти на весілля дитини рідної.

Василь, здається, на пересуди не зважав. Гордо вів під ручку Галину, свою нову тепер уже дружину. А вона теж навіть не думала голови опускати, так раділа, що перемогла – таки забрала Василя з родини.

– Марію шкода, на те все мусить дивитися, – не вгавали жінки, які на Галину більше дивилися, ніж на наречену.

Марія несла в руках піднос з м’ясною нарізкою, але як лише побачила, що Василь прийшов не один, вмить на її очі навернулися сльози. Поставила ті наїдки де бачила і прожогом вибігла у садок подалі від людей, від того галасу.

Зіперлася на стару яблуню, ховаючись у її вітті, й ледь стримувалася від ридань. Таки прийшов не сам! Не повстидався ні людей, ні доньки. Хай то було б місто, там ніхто ні до кого не має діла. А тут село – всі, як на долоні!

Вона ж навіть не уявляла, що її коханий, зразковий здавалося б, чоловік, до іншої ходить вже давненько. А коли дізналася, то вже пізно було.

– Не зачіпай Галину. Її люблю більше за життя, – попередив Василь дружину.

Пригадує, як пішла до тої ненависної розлучниці у хату, поки Василь їздив на нараду в район. Серце калатало від хвилювання, здавалося, от-от вистрибне з грудей.

Довго стояла на східцях, нібито струшуючи сніг зі свого пальта, бо роздумувала, чи до пуття все робить. Мить сумнівалася, а тоді рвучко взялася за клямку: хто, як не вона, захистить себе і своїх дітей?

– Я прийшла поговорити, – крізь сльози промовила Марія.

– Бачу, не сліпа, – коханка буркнула. І далі мовчала.

– Відпусти Василя. У нас дитина є, якій батько потрібен… Ти теж мати… Залиш його, молю тебе! – і раптом упала перед нею на коліна.

Галину це анітрохи не збентежило.

– Встань! І запам’ятай: його на ланцюгу сюди ніхто не приводив. Сам захотів. Так що, забирайся з моєї хати!

З тої пори, відколи Василь пішов з дому, спливло десять літ. Люди переказували, що покинув роботу і, став їздити на заробітки, бо коханці треба грошей, одягав її, як лялечку, і навіть почав будувати їй хату, щоб не жити у старенькій халупі.

Чужу дитину глядів як рідну, а от до своєї забув дорогу. Хіба раз в рік на день народження доньці щось не дуже значне і дороге передавав.

На весілля сам зголосився прийти. Марія не стала противитися, бо ж батько рідний.

Та Василь особливо батьківства не відчував, подарував наче чужій людині 300 доларів, і на тому все.

Так гірко було Марії, що словами не передати, та що вона могла вдіяти, якщо життя таке. Спочатку Василь її любив, а потім іншу, хіба хто може на це вплинути?

Дочка з зятем після весілля стали жити біля Марії, внук народився, і життя повеселішало.

А тут новина до Марії донеслася – Василь в лікарню потрапив, ситуація серйозна, лікарі кажуть, що може лежачим так і залишитися. А дружина його, Галина, відмовилася за ним доглядати, сказала, що це не її справа.

Ніч Марія не спала, що робити думала. А зранку прокинулася ще до сходу сонця, зварила свіженького бульйону, і в лікарню поїхала.

В палаті Василь лежав непорушно, із закритими очима. Як сіла біля нього, так і не вставала. Доглядала, як за малою дитиною, і молилася про його одужання. Але дива не сталося.

Через тиждень не стало чоловіка. Та одного разу прийшов до тями. Розплющив повіки, з очей потекла сльоза. Пересохлими губами беззвучно прошепотів:

– Прости… Завинив я дуже і перед тобою, і перед дитиною нашою.

Марія давно простила, бо якби не відпустила з серця образу, то і не прийшла би зараз.

Любила вона його, іншого не привела на його місце. Десь в глибині душі сподівалася, що він повернеться. І зараз, навіть немічного забрала б додому, якби Господь дозволив. Та все сталося як сталося.

Галина ж жодного разу і не провідала хворого чоловіка. А незабаром біля її хати, яку своїми золотими руками зводив Василь, хазяйнував уже інший чоловік.

Важко сказати, чому воно так стається. Чому чоловіки кидають вірних дружин, і йдуть до жінок, які їх вигонять як тільки перестануть отримувати вигоду для себе?

Джерело