Сестра з міста надіслала нам в село поштою велику коробку перев’язану скотчем. Я ж до останнього надіялася, що це подарунок племіннику на день народження.

Відкривши дома я побачила пару вицвілих чоловічих футболок, дві сукні з противним запахом парфумів і багато дитячого одягу. Так, одяг на сина, але він ношений і зашморганий до дірок. Але ізюминкою всьому було те, що посилку вона не оплатила. Я не стримала і висказала все Наталі телефоном

– Олено, тобі посилка прийшла, – з порога повідомив чоловік, заходячи до хати з великим пакетом у руках.

Я поставила на стіл тарілку з вечерею для сина і простягнула руку. Та посилка була важкою, перев’язана міцним скотчем. Я швидко згадала, хто її міг надіслати, і вже відчула дивне передчуття.

– Це від Наталки, – підтвердив чоловік, ставлячи коробку на табурет.

Я зітхнула і сіла поруч, починаючи розрізати пакунок ножицями. Усередині – дитячий одяг, явно ношений, чоловічі футболки, які, схоже, вже втратили форму, і кілька жіночих суконь, що пахли чужими парфумами.

Я мовчки перебирала речі, намагаючись придушити роздратування. Наталка – моя сестра, і вона живе значно краще за мене. Її чоловік має власний бізнес, вона сама працює на високій посаді. Вони їздять на відпочинок за кордон кілька разів на рік, їхні діти ходять у приватні школи. І ось це – подарунок на день народження мого сина?

Ні, я б ще зрозуміла, якби вона просто хотіла поділитися непотрібними речами. Але коли я отримала повідомлення з пошти, то мало не впала – посилку не було оплачено!

– Вітя, – звернулася я до чоловіка, який уважно спостерігав за мною. – Ти розумієш, що це вона вислала «подарунок», а ти ще й заплатив за це останні гроші?

Вітя потер підборіддя, ніби зважував, чи варто коментувати.

– Може, вона просто не подумала? – обережно припустив він.

Я зірвалася на ноги.

Не подумала?! Це ж не перший раз! – у голосі бриніла образа. – Вона ж знає, що в нас зараз туго з грошима! Як можна назвати подарунком посилку, яку я сама ж оплатила?!

Син за столом зупинився, дивлячись на мене широко розплющеними очима. Я перевела подих і сіла, спробувавши заспокоїтись.

– Треба їй подзвонити, – буркнула я, беручи телефон.

Наталка відповіла майже одразу.

– Оленко! Ти отримала посилку? – її голос був веселий і безтурботний.

Я стиснула зуби.

– Так, отримала. І заплатила за неї зі своєї кишені, – не втрималась я.

Кілька секунд тиші.

– Ой, я забула оплатити… Але ж там хороші речі, все майже нове!

– Наталко, – я глибоко вдихнула.

– Це не в тому справа. Ти казала, що висилаєш подарунок синові. А виходить, що я сама заплатила за цей “подарунок”.

Сестра зітхнула.

– Олено, ну не бери так близько до серця. Це ж не гроші на вітер, речі ж корисні.

– Якби це справді був подарунок, ти б його оплатила, – відрізала я.

– А так виходить, що ти просто позбулася непотрібного і ще й виставила мене в поганому світлі.

Ну вибач, – голос Наталки став холоднішим.

– Я не думала, що це така проблема.

– Ось у цьому й річ, – гірко засміялася я.

– Ти ніколи не думаєш. Для тебе це дрібниця, а для мене – це останні гроші, які я могла витратити на щось корисне для сім’ї.

Сестра мовчала, а потім пробурмотіла:

– Добре, я тобі надішлю гроші назад.

– Не треба, – втомлено відповіла я.

– Просто наступного разу не роби такого.

Я вимкнула телефон і поклала його на стіл. Усередині мене все кипіло. Чому люди, які мають усе, так легко нехтують почуттями інших? Невже важко було просто оплатити ту доставку? Чи для неї це було неважливо?

– Ти молодець, – тихо сказав Вітя, поклавши руку мені на плече.

– Треба було давно сказати їй це.

Я не знала, що відповісти. Просто сиділа й дивилася на коробку з речами, які тепер здавалися ще більш чужими.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було б прийняти такий «подарунок» мовчки, чи все ж слід було сказати правду, як зробила я?

Джерело