Сестра з Італії приїхала несподівано і без попередження, і одразу запитала, чому немає пам’ятників у батьків, на які вона мені відправляла гроші.

— Тетяно, нам машина була потрібна! — сказала я, сподіваючись на її розуміння.

Вона дивилася на мене так, ніби я сказала їй щось неймовірно погане.

— Яка ще машина? — її голос затремтів. — Я на пам’ятники надсилала!

Я зітхнула й відвела погляд. Ну як їй пояснити? Ми ж обидві виросли в одній сім’ї, але в неї був один шлях — поїхати, а в мене зовсім інший — лишитися тут і якось жити.

— Ти не розумієш, — почала я, але вона не дала мені договорити.

— А ти мене якось переконай, аби я зрозуміла!

Що ж, доведеться пояснити.

Як не стало батьків, на нас навалилося стільки всього, що я просто не знала, за що хапатися. Дві дитини — моя донька і син чоловіка від першого шлюбу, яких треба годувати й ростити.

Робота — без особливих перспектив і з мізерною зарплатою. Будинок — старий, від якого у спадок дісталися проблеми: дах тече, труби діряві і іржаві, проводка на межі.

І ось тоді Тетяна сказала:

— Я висилатиму тобі гроші, зробиш пам’ятники, гарні, дорогі, щоб люди не говорили, що ми невдячні діти.

Вона так сказала — “щоб люди не говорили”. А я мовчки кивнула.

Коли прийшов перший переказ, у нас якраз зламалася газова плита. Я постояла перед нею, стараючись розпалити конфорку, думаючи про те, як варити їжу на цій іржавій штуці, і зрозуміла: пам’ятники можуть почекати.

Потім потекла каналізація. Потім чоловік втратив роботу. Потім занедужала донька. А коли грошей усе ж трохи лишилося — ми купили стареньке авто.

Адже мені потрібно було возити дітей до школи, тому що на маршрутки щоранку грошей не напасешся, тому що коли посеред ночі в дитини температура під сорок — швидка не завжди доїжджає вчасно.

Я не витратила ті гроші на казна що. Я просто виживала.

— Ти навіть не радилася зі мною! — голос сестри переріс у крик.

— А що б ти сказала? Не зважай на дітей, роби пам’ятники?

— Я сказала б знайти інший вихід!

— Який?! — тепер я теж підвищила голос. — Ти там, у теплій Італії, не бачиш, як тут!

Вона стиснула губи.

— То це моя вина, що ти не можеш забезпечити свою сім’ю?

Я відчула, як усе стислося всередині.

— Я нічого не прошу в тебе. Я справляюся, як можу. І пам’ятники ми поставимо. Просто трохи пізніше.

Тетяна різко встала.

— Мені соромно за тебе.

Вона розвернулася й пішла, а я лишилася сидіти, відчуваючи, як усередині все перевертається.

Може, я й справді не права? Може, пам’ять батьків мала бути важливішою за все інше? Як мені порозумітися з сестрою тепер?

Джерело