20 років тому моя сестра Маргарита переїхала до Італії по роботі після хворобливого розлучення, внаслідок чого вона залишилася без житла, не рахуючи нашого старого будинку, яким я їй поступилася.

Самотня і засмучена новим щастям колишнього чоловіка, яке було буквально видно з її вікна, Маргарита звернулася до мене за порадою, коли з’явилася можливість працювати в Італії.

Але мало що її утримувало – і вона поїхала, сподіваючись збудувати краще майбутнє. З того часу Маргарита живе за кордоном, невпинно працюючи, часто на відповідальних посадах, щоб підтримати свого сина на батьківщині.

Вона завжди вірила, що її жертви перетворюють старий будинок на “палац”, як стверджував її син, і це спонукало її подальше перебування в Італії.

Нещодавно, на вимогу сестри, я відвідала її сина і передбачуваний “палац”.

Чекаючи побачити грандіозний будинок, я була приголомшена, виявивши застарілу, ледь відремонтовану будову, що різко контрастує з розкішними сусідніми будинками інших сімей.

Усередині я виявила скромні умови життя і дізналася, що туалет все ще знаходиться на вулиці – неприйнятна ситуація для такої літньої жінки, як Маргарита.

Звернувшись до племінника, я зажадала негайного поліпшення ситуації, зокрема туалету в приміщенні та окремої кімнати для моєї сестри у зв’язку з її швидким поверненням. Він пообіцяв зміни, але наступний дзвінок Маргарити змусив мене сумніватися: розповідь про невтішну реальність могла зламати її дух.

Розмірковуючи про два десятиліття самопожертви сестри, я з величезною прикрістю бачу такий мінімальний прогрес

У той час як деякі мігранти знаходять матеріальні цінності завдяки своїй праці за кордоном, історія Маргарити є яскравим нагадуванням про те, що сім’я не завжди означає довіру та надію.

КІНЕЦЬ.