Вітер тихо шурхотів через вікна, а я тоді сидів за столом, поглядаючи на порожню чашку кави.

Я не знав, що робити. Все моє життя останнім часом, кожен крок, кожна – крутилося навколо мами, адже вона старенька була.

Моя хата, моя опіка за матір’ю, моя любов до родини — все тепер стало предметом суперечки.

Замість спокою я відчуваю лише зворотне.

Надія, сестра, яку я завжди любив і намагався захищати, тепер поставила мене перед складним вибором, що спокою тепер не дає.

Скільки себе пам’ятаю, завжди знав, що наша хата дістанеться мені.

Не те щоб мама казала про це кожного дня, але в її словах, у поглядах, у вчинках це читалося між рядками.

Та й говорила вона це не раз мені, нашим родичам, та й сестра це від неї чула не раз.

Я завжди був для неї опорою, а після того, як не стало батька – єдиною надією.

Сестра моя, Надія, була іншою. Вона завжди шукала кращого життя, завжди мріяла про щось більше, ніж наше маленьке село.

Вона була маминою улюбленицею, її “квіточкою”, і мама завжди готова була віддати їй останнє.

Надя поїхала вчитися до Львова, а потім, зустрівши там свого майбутнього чоловіка, емігрувала з ним до Чехії.

Ми всі були раді за неї, щиро кажучи.

Мама гордо розповідала сусідам, яка в неї розумна і успішна донька.

Надя телефонувала рідко, раз на тиждень, а іноді й раз на місяць.

Її життя було повне вражень, подорожей, нових знайомств.

Сестра ділилася фотографіями з Карлових Вар, розповідала про чеські замки, і ці розповіді були такі далекі від нашого сільського життя, що здавалися казкою.

Мама тим часом старіла. Її здоров’я, яке й так було не міцним, вже не радувало.

Вона не скаржилася, але я бачив, як їй стає все важче.

Я жив у сусідньому селі, мав свою сім’ю, але щодня приїжджав до неї. Моя дружина, Ірина, спочатку була проти.

— Олексію, — казала вона мені, — ми теж маємо сім’ю. Ми не можемо щоразу їздити до мами, а це майже кожного дня її допомога потрібна – туди та назад, і пів дня немає вже.

— Ірино, я повинен бути з мамою. Вона сама. Надія далеко, — відповідав я, намагаючись стримати незадоволення.

— А чому Надя не приїде? Чому вона не допомагає?

Я завжди знаходив виправдання для сестри.

«Вона не може, Ірино. У неї там робота, діти, життя».

Так минуло п’ять років.

Я став для мами не просто сином, а її руками, ногами, її пам’яттю.

Я готував їсти, прибирав у хаті, топив піч взимку, возив її до поліклініки, ходив до аптеки, в більшості випадків, купував там все за свої кошти, адже маминої пенсії, зрозуміло, не вистачало.

Кожен її крок, кожна її усмішка були для мене важливі.

Я не просив ніякої подяки, бо це був мій обов’язок. Я любив маму і хотів, щоб її ці особливі роки були гідними і спокійними.

Коли я розмовляв з нею про заповіт, вона завжди відмахувалася:

— Синку, про що ти говориш? Я ще поживу. Але ти знаєш, що хата твоя. Ти ж тут господар. Ти її і доглядав, і ремонтував. А Надія. Надя і так має все.

Мама була впевнена, що мені дістанеться ця хата, бо сестрі нічого не потрібно, вона за кордоном осіла.

Після цих слів я до цієї розмови з мамою не повертався, адже бачив, що вона їй не подобалася, мовляв, вона довіряє своїй доньці, то я й не хотів маму засмучувати. Просто не міг наважитися більше говорити про це.

Надя теж погоджувалася.

Коли я розмовляв з нею по телефону, вона завжди казала:

«Так, Олексію, хата твоя, це ж зрозуміло, ти ж біля мами сидиш і допомагаєш їй у всьому, доглядаєш її зараз лише ти. Це справедливо. Ти один з нею, ти її доглядаєш. Я і так маю все».

Але життя має свої сценарії.

Через кілька років мама пішла. Вона пішла тихо і спокійно вночі.

Коли я прийшов вранці, у неї на обличчі була усмішка і мені від того було легше на душі, бо я знав, що мама останнім часом жила щасливе життя завдяки мені і ніколи не відчувала самотність.

Найважчим для мене був дзвінок Наді.

— Надійко, — голос мій тремтів. — Мами не стало.

У слухавці була тиша.

Потім я почув, як вона тихенько схлипує.

— Я приїду, Олексію. Обов’язково приїду.

Надіяя приїхала через тиждень. Вона змінилася.

Замість успішної жінки з блиском в очах, я побачив втомлену, розгублену жінку, що тримала за руки двох дітей.

Вона була розлучена вже, про що я навіть й не здогадувався.

— Олексію, я розлучилася з чоловіком. Йому належало майже все. Залишилися я і діти. Я більше не можу жити в Чехії. Я приїхала додому, — вона плакала, а я мовчки шкодував її.

Ми провели маму.

Потім я допоміг Надії з дітьми. Вона оселилася у маминій хаті, і я не був проти.

Вона моя сестра, і їй потрібна допомога, а йти їй з дітьми було нікуди вже.

Але потім почалися дивні розмови.

Одного вечора, після того, як я провів цілий день, допомагаючи їй по господарству, вона завела розмову.

— Олексію, ти ж розумієш, що ми маємо ділити хату, — сказала вона, намагаючись не дивитися мені в очі. — Ми ж обоє мамині діти.

Я зупинився на місці.

— Надійко, про що ти говориш? Ти ж сама завжди казала, що хата моя.

— Я казала тоді, коли в мене було все. А зараз у мене нічого немає, розумієш? Нічого! Я в розпачі! У мене діти, у мене немає роботи, немає дому.

— Але ж я доглядав маму, я вкладав у цю хату гроші, час. Ти ж знаєш, мама сама хотіла, щоб хата була моя.

— Мама не залишила заповіту, — твердо відповіла вона. — Законом ми обидва маємо рівні права.

Мене це просто здивувало і розчарувало її бачення.

Я не міг повірити, що моя сестра, яка була мені як рідна, могла так зі мною вчинити.

— Надійко, ти ж знаєш, що це нечесно. Ти нічого не дала мамі. Ти її навіть не бачила. Я не можу віддати тобі половину. Це несправедливо щодо мене і моєї сім’ї. Ірина цього не зрозуміє.

— Я не можу залишитися на вулиці, — сказала вона, і в її голосі забриніли сльози. — Ти ж не хочеш, щоб твої племінники були без даху над головою?

Я розгубився.

Моя рідна сестра, моя маленька сестричка, яку я так любив і завжди захищав, тепер стоїть переді мною і просить половину хати, яку я сам, своїми руками, тримав у порядку всі ці руки і маму разом з нею.

Я пішов додому, і всю дорогу в моїй голові крутилася розмова.

Ірина, моя дружина, чекала на мене. Вона все зрозуміла по моєму обличчю.

— Що сталося? — запитала вона, коли я зайшов до хати.

— Надя хоче половину хати.

Ірина сіла.

Вона ніколи не любила, коли я виправдовував Надю, але зараз її очі наповнилися гнівом.

— Яке половину?! Ти що, не пам’ятаєш, скільки ти вклав у цю хату?! Скільки ти бігав в аптеку і на скільки там грошей мамі всього купив?! Скільки разів ти ночував там, бо мамі було недобре?! А вона?! Вона що, хоч раз приїхала?! Хоч копійку надіслала?! Ні! І ти тепер віддаси їй половину? Цього не буде! Ні за що!

— Іро, вона моя сестра. У неї діти. Їй нікуди йти.

— Це її проблеми! Вона робила свій вибір. Вона поїхала. Вона жила, як хотіла. А тепер, коли все погано, вона приїхала і хоче забрати твою частину! Хату, яку ти зробив своєю! Ні, Олексію, я проти. Якщо ти віддаси їй хату, то я тебе не зрозумію.

Я не знав, що робити. З одного боку, була моя сестра, моя рідна людина. Вона була в біді, і мені хотілося їй допомогти.

З іншого боку, була моя дружина, моя опора, і її слова були справедливі.

І я сам, з моєю власною совістю, яка говорила, що це несправедливо.

Я вклав у цю хату не тільки гроші, а й частину свого життя, частину своєї душі.

Це був мій дім, моя відповідальність, моя любов до матері.

Я сидів усю ніч, не знаючи, що робити. І згадував маму.

Її слова про те, що хата моя. Її усмішку, її очі, повні любові.

Я не знаю, що вона хотіла б, щоб я зробив. Можливо, вона хотіла б, щоб я допоміг Наді.

А можливо, вона хотіла б, щоб я не дав так повестися з собою.

Зранку я вийшов на подвір’я. Сонце тільки піднімалося над горизонтом, розфарбовуючи небо в рожево-золоті відтінки.

Я згадав, як мама говорила мені, що хата буде моєю, бо саме я завжди був поруч, завжди піклувався про неї.

Але, сидячи на лавці, я зрозумів одне: у житті інколи немає простих відповідей.

Сім’я, любов, турбота — це не завжди про рівні частки та справедливість. Іноді це просто про вибір, який ти робиш, коли розумієш, що найцінніше — це те, що ти готовий віддати.

Я ще раз глянув на порожній дім. Я не знав, яке рішення буде правильним, але тепер знав, що важливо не просто ділити власність, а зберігати те, що по-справжньому цінне — родину.

Я хочу запитати у вас, люди, що мені робити?

Чи забирати хату собі, адже це справедливо, адже я вклав у неї стільки сил і любові?

Чи все-таки віддати сестрі половину, бо вона в біді, і вона моя рідна сестра?

Чи правильно, що вона, яка не доклала ні копійки і не доглядала за мамою, тепер просить свою частку?

Чи повинен я поступитися, щоб зберегти родинні стосунки, чи повинен думати лише свою сім’ю?

Джерело