Ми з чоловіком взяли маленький будиночок під виплату та домовились нікому про це не казати, хіба найближчим. Але мама розпатякала про це ледь не всьому світу.

Іван, звісно, сердився, але намагався з усіх сил не звертати на це уваги.  Потім до нас в будинок приперлась моя сестра з сумкою та дитиною на руках. Від її заявочки нас кинуло у холодний піт.

– Пропишіть тут мого сина, бо не можу його дати в дитсадок. Найближчим часом я знайду собі роботу, орендую житло, і ми поїдемо.

Все б нічого, якби це було справді ненадовго, але моя сестра засиділась у нас аж на два роки! Я могла її, звісно, прогнати, але шкода було дитину.

Намагалась по-людськи пояснити, що так не робиться, вона повинна знайти собі роботу і нарешті забиратися з нашого будинку, адже тут місця немає навіть для нас з чоловіком.

Але сестру це не хвилювало. Вона могла місяцями їсти наші харчі без дозволу, просто взяти з холодильника ковбасу і тлумити, спати в нашому дивані, навмисне забирати наші ключі аби ми не могли зайти до будинку.

Тільки уявіть, як мені з чоловіком було жити! Ми у своєму будинку були наче чужі, проте та нахаба відчувала себе як вдома.

Терпець увірвався нам обом, коли вона почала залицятись до мого чоловіка, а потім взагалі, придумала історію, ніби я зраджую Іванові! Вислухавши увесь цей цирк, чоловік зібрав речі сестри та її сина і вигнав їх нарешті. Але на цьому історія не завершилась. На наступний день мені подзвонила моя мама:

– Ах ти ж нікчема, як ти могла так вчинити зі своєю сестрою ? Або ти просиш у неї пробачення, або у мене більше немає дочки!

Так вийшло, що ми купили будинок, а разом з цим побачили, якими насправді є мої родичі.

Але тепер мене мучать думки, чи правильно ми зробили? Як заспокоїтись та жити далі?

Що порадите?

КІНЕЦЬ.