Сестра моєї мами згадала раптово, що ми родичі, і тепер просить, щоб я допомогла двоюрідній сестрі – пустила її пожити до себе. Вдає, що нічого не сталося, але я все пам’ятаю. Такої рідні ворогові не забажаєш.

Мама в мене була людиною дуже доброю, м’якою і довірливою, чим користувалися всі, кому не ліньки. Поки був живий тато, всі інтереси нашої родини відстоював він, але в мої дев’ять років батько загинув. Ми з мамою залишилися вдвох. Жилося нам тяжко. Мама не була пробивною.
Працювала собі тихенько, робити кар’єру не прагнула, виховувала мене. Допомагала нашій родині бабуся з татового боку.

– Ох, Любо, гарна ти жінка, тільки не підприємлива – журилася бабуся.

З боку маминих родичів допомоги не було. Точніше, вона була, але вся йшла маминій сестрі Антоніні, вона жила разом із чоловіком та дітьми у батьків. Вона була ближчою, їй і допомагали. До того ж тітка постійно скаржилася на життя та так правдоподібно, що її всі жаліли. Те, що мама залишилася вдовою з дитиною, їм проблемою не здавалося. Те, що мамі доводилося працювати вдень на одній роботі, а ввечері ще мити під’їзди, теж не враховувалося.

А мама просто скаржитися ніколи не вміла. Жилося нам несолодко, але ми трималися. Після школи я одразу пішла працювати, бо треба було якось жити. До бабусі по материнській лінії я не їздила, востаннє була там класі в дев’ятому, посварилися з бабусею та маминою сестрою, бо мені не сподобалося, що вони накинулися на маму. З того часу й не їздила.

А мати їздила, щось намагалася допомогти. На мої обурення, що її там нічого не ставлять, навіщо вона їздить нерви собі псує, мама відповіла, що яка б не була, а це її сім’я, іншої матері та сестри в неї вже не буде. Я цього не розуміла, але більше до мами не лізла – нехай робить, як знає.

Коли мені було двадцять років, бабуся по материнській лінії захворіла. Вона майже не могла рухатися, за нею був потрібний догляд. Тітка цим займатися не планувала, тож спихнула турботу про неї на мою маму. Та бабусю покірливо забрала до нашої квартири.

– Я скільки років батькам допомагала, тепер ти хоч щось для матері зроби, – заявила тітка. Що вона для батьків робила, я не знаю. Як на мене, так вона сиділа з чоловіком на всьому готовому і чекала постійно дітей, яких у неї троє. Старша дочка моя ровесниця, середня на сім років молодша, син найменший, йому тоді було дев’ять років.

Мама доглядала свою матір рік, а потім та пішла на той світ. Похороном і всім іншим довелося займатися мамі, тітці не було коли, у неї онук з’явився. А потім виявилось, що тітка свого часу вмовила бабусю все майно переписати на неї. Тобто ні від квартири, ні від дачі, ні від заощаджень мамі нічого не діставалося.

У мене свербіли руки на її зухвалу пику, але мама не дала мені поспілкуватися з родичкою. – Та нічого мені не треба, нехай живе мирно, а я вже якось свій вік доживу. За маму було дуже прикро. А тітку я й раніше недолюблювала, а тепер зненавиділа цю егоїстичну цинічну жінку. Спілкуватися з нею навіть із ввічливості я не збиралася.

Упродовж наступних десяти років не стало спочатку бабусі, потім пішла мама. Я стала володаркою двох квартир, але в них не мешкала. Їх ми здавали, а жили на території чоловіка, у нього квартира зручніше була. У нас двоє дітей, зараз я в декреті з молодшим. Шляхом здавання квартир декрет проходить безболісно у фінансовому плані.

Нещодавно у соцмережах мене знайшла тітка Антоніна. Я з нею не спілкувалася вже дуже довго, навіть на похорон матері її не кликала, якби приїдь вона, не вигнала б, напевно, але вона не приїжджала і не дзвонила. А тут з’явилася, почала жваво цікавитися моїми справами. Зрозумівши, що спілкуватися я не маю наміру, вона почала мені телефонувати.

– Щось ти зовсім забула рідню, недобре. Зовсім не дзвониш, не приїжджаєш, – а я не могла зрозуміти, чого це вона прокинулася, стільки років не спілкувалися. – За рідню треба триматися, хто ж тобі допоможе, як не родичі? Розмова ні про що тривала вже хвилини три, я вже готувалася покласти трубку, коли тітка перейшла до суті дзвінка.

– У мене дочка зараз у вашому місті з чоловіком та дитиною квартиру шукає, але ціни там у вас, звісно. А в тебе ж дві квартири має бути. Так ти сестру пусти в одну пожити, бо їм зараз знімати нема на що.

От і стало зрозуміло, чого це тітка випливла з небуття. На мамі все життя їхала, думає, що і я така безвідмовна. Мабуть, забула, як я з нею та бабусею за маму свого часу лаялася. Звичайно, я відмовила.Ні тітку, ні її дітей та інших родичів знати не бажаю. Вона свого часу вчинила по-свинськи з мамою, тож нехай сама розбирається.

Я з великим задоволенням послала тітку дуже далеко. Я нічого не забула. І тітку Антоніну, яка спочатку сплавила сестрі майже паралізовану матір, а потім обдурила сестру зі спадщиною, я за родичку не вважаю. Та що там, я її за людину не вважаю. Сподіваюся, що я більше про неї не почую.

З Іриною ми навчалися разом в університеті, але після випуску рідко зустрічалися, кожен знайшов роботу і був зайнятий. Але спілкуючись у соц.мережах, ми не втрачали зв’язок. Переписувалися часто з Ірою,

Ми живемо в приватному будинку, знімаємо його вже 4 місяць. Все влаштовує, бо будинок знаходиться на дачному поселенні, тихо, спокійно, людей багато, але всі зайняті своїми справами, всі окрім нашої

Якщо коротко, то мова йшла про затяжні відносини (11 років) у листуванні і з рідкісними зустрічами в реальному житті. Закінчився той мій лист питанням, як мені поводитися при зустрічі через