– Ярославо, нам серйозно поговорити треба, – сказала мені сестра по телефону. Я відразу зрозуміла, про що йтиме мова, адже нещодавно не стало нашої мами, заповіту вона не залишила, тому очевидно, що розмова стосуватиметься спадщини.

Сестра мені зателефонувала у вівторок, і сказала, що вона приїде на вихідні в село, тож я стала готувати відповідні папери.

Ми з нею вже теж не юні, мені 50 років, Анні 48. Вона першою вискочила заміж і переїхала жити до свого чоловіка в сусідню область.

У нас обох є по двоє дорослих дітей. Наші батьки були дуже хорошими людьми, і завжди наказували нам, що що б не сталося – щоб ми не сварилися, а жили мирно, в любові і розумінні.

Батька першого не стало, ми з мамою залишилися в нашій хаті. Мама якось мене запитала, чи я не ображуся, якщо вона свій будинок нам обом з Анною залишить.

– Не можу я її обділити, бо вона така ж дитина, як і ти, щоб потім образи на мене до кінця життя не мала, – важко зітхнула мама.

А коли її не стало, то з’ясувалося, що вона взагалі заповіту не залишила.

Ми з чоловіком в цій хаті прожили останніх 10 років, і вклали в неї чимало своїх коштів, бо сподівалися, що вона нам залишиться.

– Ну що ж, доведеться ділитися з твоєю сестрою, – змирився чоловік.

Він бачив, як я переживаю, і заспокоїв мене, що має відкладених кілька тисяч доларів, і ми грошима заплатимо сестрі її частку.

Проте, суботи я чекала з осторогою. Ми завжди з сестрою добре жили, і я не сподівалася, що вона отак відразу за спадщину візьметься. Але вирішила, що вже буде як буде.

Анна приїхала, як і обіцяла, під обід. Я накрила стіл, думаю, ситими краще такі справи вирішувати.

Сіли ми разом, пом’янули батьків, а тоді сестра мене і питає:

– Ти, напевно, здогадуєшся, за чим я приїхала?

Я опустила голову, і пішла по гроші.

– Ось, – кажу. – Сподіваюсь, що цього вистачить.

– Що це? – здивовано запитала сестра.

– Гроші, – кажу.

– Які ще гроші?

– За твою частку…

Анна аж руками заплескала, бо такого вона від мене не очікувала.

– Сестричко, ти що, мене образити хочеш? – суворо глянула вона на мене.

– Мало… Я так і думала, – стала бубоніти я собі під ніс, але Анна мене перебила.

– Не за тим я приїхала, – каже. – Я вважаю, що будинок твій, тому і поспішила тебе відвідати, щоб в письмовій формі відмовитися від своєї частки. І щоб ти швидше могла оформити спадщину на себе.

І тут я розплакалася від розчулення і обійняла сестру.

– А гроші? – питаю.

– Сховай свої гроші, вони тобі ще пригодяться, – підморгнула мені Анна.

Я така щаслива, що словами не передати. І навіть не через гроші. Приємно, ми з сестрою через роки змогли зберегти той мир, про який нас просили батьки.

Усі батьки намагаються залишити дітям спадщину, але матеріальну. Про духовну чомусь не йдеться – про ту, яку в кожній сім’ї повинні плекати рік у рік і передавати наступним поколінням як найцінніший скарб.

Бо не відомо, чи вгодимо ми дітям матеріальними благами. А якби заклали в їхні душі духовну спадщину, яка не знецінюється і не підвладна часові, то таку вони ніколи не втратили б, а тільки примножували б.

А щастя – це єдине, що примножується, коли ним діляться, особливо з рідними. Батьки наші прожили чудове життя, і залишили нам найціннішу спадщину – любов.

А ще, я радію з того, що при цьому всьому були присутні дві мої доньки, яких я також вчу, щоб вони любили і поважали одна одну, бо покоління минають, а любов залишається.

Джерело