Сестра чоловіка кілька днів тому дуже хвалилася мені, що мама, яка приїхала з португальських заробітків, дала їй гроші і на машину, і на перший внесок їм на квартиру.

Тому я теж з нетерпінням чекала свекруху в гості, накрила шикарний стіл. Чого тільки не наготувала!

Адже у нас також тих дірок. Але замість таких суттєвих подарунків хоча б для дітей і грошей я отримала оригінальні парфуми Шанель. І все.

Я сиділа за столом, крутила в руках ту маленьку чорну коробочку і не знала, що сказати.

З одного боку, це дорога річ, хороший подарунок, не сперечаюся. Але ж я чекала іншого! Тим більше після того, як дізналася, що сестрі чоловіка перепало набагато більше.

— Як тобі аромат, Оленко? Хіба не подобається? — запитала свекруха, мабуть, помітивши мій вираз обличчя. — Це ж справжня класика, дорогенька! Усе найкраще для моєї невісточки.

Сестра чоловіка сиділа навпроти й посміхалася в тарілку. Якби я не знала про її подарунки, може, й раділа б. Але тепер це було схоже на якусь насмішку.

— Дякую, — відповіла я, відклавши парфуми вбік.

— Дуже приємно.

Але на душі було якось не дуже затишно. Вечеря продовжувалася, усі говорили, сміялися, а я все не могла заспокоїтися.

Діти побігли гратися, чоловік спілкувався з мамою, а я взялася прибирати зі столу.

— А де ви купували парфуми? — запитала я свекруху, коли ми залишилися на кухні.

— В дьюті-фрі, в Лісабоні, — відповіла вона, не піднімаючи очей.

— Гарний вибір, — кивнула я.

— Але знаєте, я думала, ви теж допоможете нам трохи фінансово. Ми ж теж не в найкращій ситуації.

Свекруха витерла руки рушником і зітхнула.

— Донечко, ти ж знаєш, як воно є. Я заробляла, як могла, але не можу ж усім порівну роздавати.

— Чому ж ні? — усміхнулася я, хоча всередині закипала.

— У вас усе є, — відповіла вона, поглянувши на мене.

— У вас стабільний дохід, ваш дім, а вони знімають квартиру, живуть, як можуть. Я вирішила їм допомогти.

Я хотіла щось сказати, але не змогла. Бо всередині все стискалося від образи.

У нас теж не все гладко, теж є проблеми, але виходить, що ми “заможні”, а вони — “бідні”.

Ввечері, коли всі розійшлися, я розповіла про все чоловікові. Він мовчки вислухав, а потім сказав:

— Ти ж знаєш мою маму. Вона завжди була такою. Завжди більше допомагала сестрі, а я в неї ніколи нічого не просив.

— І що, я маю просто це прийняти?

— А що ти зробиш?

Мене так зачепили ці слова. А й справді, що я можу зробити? Піти сперечатися і щось доводити? Образитися? Викинути ці парфуми?

Усю ніч я не могла заснути, прокручуючи цю ситуацію в голові. Чому так несправедливо? Чому одним все, а іншим крихти? І що мені тепер з цим робити?

Як би ви вчинили на моєму місці? не подумайте, у мене ж і свої батьки, але у них пенсії по 4 тисячі гривень, вони просто не мають можливості допомогти нам.

Джерело