— Іро! Ірино, ти де?!

— Сергій увірвався в спальню, ледь не збивши з ніг племінника, який тягнув мокрий рушник через весь будинок.— Це нестерпно!

Ірина сиділа на ліжку, закривши обличчя руками.

У сусідній кімнаті кричали діти сестри, на кухні теща щось смажила, створюючи пекельний дим, а з веранди доносився голосний сміх подруги матері та її нового кавалера.

— Я знаю, — прошепотіла вона.

— Я все знаю.

— Десять років!

— Сергій сів поруч, стискаючи кулаки.

— Десять років ми збирали на цей будинок! Відмовляли собі в усьому! І для чого?

За вікном шуміло море. Те саме море, заради якого вони переїхали з задушливого міста.

Те саме, до якого не могли пробитися вже третій тиждень.

— Сергію, вони ж члени родини…

Він підхопився:

— Твоя сестра приїхала «на два дні» три тижні тому! З трьома дітьми! Які розмалювали всі стіни!

— Я поговорю з нею…

— Поговориш? Як ти говорила з тещею, яка з’явилася без попередження? Або з племінником, який привіз компанію друзів і влаштував вечірку?

Донісся гуркіт з кухні. Щось розбилося.

Теща закричала:

— Іринка! Де у вас ганчірка? Тут масло розлилося!

Ірина встала, але Сергій утримав її.

— Ні, Іро. Досить. Сиди на місці.

— Але вона ж…

— Нехай сама прибирає. Це наш дім, чорт забирай!

Двері відчинилися. Влетіла Машка, молодша дочка сестри.

— Тітонько Іра! Дмитро мене вдарив! І розбив вашу вазу!

Сергій закрив очі, дорахував до десяти.

— Яку вазу?

— Блакитну. Яка на полиці стояла.

Венеціанське скло. Подарунок на річницю весілля.

Привезли з Італії, коли їздили в останню відпустку.

Чотири роки тому…

— Все, — Сергій встав. — Все, Ірино. З мене досить.

Він вийшов зі спальні. Ірина поспішила за ним.

У вітальні панував хаос.

Діти сестри носилися між диванами, на підлозі валялися уламки вази, племінник Костя лежав на їх улюбленому кріслі в брудних кросівках, занурившись у телефон.

— Увага! — Сергій встав посеред кімнати. — Усім увага!

Ніхто не відреагував. Діти продовжували бігати, Костя навіть не підняв голови.

— Я СКАЗАВ — УВАГА! — закричав Сергій так, що затремтіли шибки в усьомудомі.

Всі завмерли. Навіть з кухні виглянула теща, витираючи руки об їхній кухонний рушник.

— Так. Слухайте всі. Це наш з Іриною будинок. НАШ. Не ваш, не спільний, не для всіх носіїв дівочого прізвища — НАШ. І я хочу, щоб завтра вранці тут нікого не було. Всім ясно?

Першою схаменулася сестра Ірини, Світлана.

— Сергію, ти що? В нашій родині так не робиться, бо родичі…

— Родичі приїжджають на запрошення. І їдуть, коли обіцяли. А не живуть тижнями, — перебив Світлану чоловік.

— У мене відпустка ще триває! Дітям потрібно море!

— Зніміть квартиру, готель, кімнату. Що завгодно. Але не тут.

Теща сплеснула руками.

— Сергію! Як ти можеш так! Ну добре, Світлану з дітьми виганяти. Але мене? Я  ж мати!

— І що? Це дає вам право жити у нас без дозволу?

— Я допомагаю! Готую, прибираю!

— Ми не просили! Ми взагалі нікого не просили приїжджати!

З веранди ввалилася подруга матері Ірини, тітка Люся. Напідпитку, ще й з розмазаною помадою.

— Що за крики? У людей відпочинок!

— Ось саме так, я з вами абсолютно згоден! — Сергій повернувся до неї. — У людей відпочинок! У нас з Ірою! А ви всі його зіпсували!

— Сергію… — Ірина спробувала його заспокоїти.

— Ні, Іро! Досить! Ми десять років мріяли про цей будинок! Десять років відкладали кожну копійку!

Не їздили у відпустки, не купували нові меблі, одягалися в секонд-хенді! І для чого?

Щоб перетворити будинок на прохідний двір?

Костя ліниво підвівся з крісла.

— Дядьку Сергію, не кип’ятись. Ми ж не назавжди, ну потерпи трішки ще.

— А коли виїжджаєте?

— Ну… скоро.

— Коли — скоро?

— Не знаю. Може, за тиждень.

— Ще тиждень?! — Сергій схопився за голову. — Ні! Завтра! Всі щоб зникли з оселі завтра!

— Доню! — скрикнула теща. — Приборкай свого чоловіка!

Але Ірина мовчала. Стояла, притулившись до стіни, і дивилася у вікно. На море.

На їхнє море, яке вони не бачили три тижні. Не рахуючи виду з вікна.

— Іро, скажи йому! — Світлана підійшла до сестри. — Ми ж домовлялися!

— Ні, — тихо сказала Ірина.

— Що — ні?

— Ми не домовлялися. Ти подзвонила і сказала, що приїжджаєш. На два дні. Я повторюся: це було три тижні тому.

— Але ж діти! Їм потрібен відпочинок!

— А нам? — Ірина повернулася до сестри. — Нам відпочинок не потрібен? Ми весь рік працюємо як прокляті! Сергій по дві зміни бере! Я підробляю вечорами! І все для чого? Щоб ви тут жили безкоштовно?

— Ми ж сім’я!

— Сім’я не означає — дармоїди!

Слово зависло в повітрі. Світлана зблідла.

— Тобто ми для тебе — дармоїди?

— А хто? Ти платила за їжу? За електрику? За воду? За прибирання, яке я роблю щодня? За випрані простирадла?

— Я твоя сестра…

— І що? Це дає тобі право жити за мій рахунок?

Теща ахнула.

— Іро! Що ти несеш! Я тебе не так виховувала!

— А це правда, мамо! — Ірина підвищила голос. — Ти виховувала мене зручною! Щоб усім догоджала! Щоб мовчала! Щоб терпіла! А я більше не хочу!

— Істеричка! — тітка Люся похитнулася. — Ось що значить — вискочка! Будинок купили і зазналися!

— Так! — крикнув Сергій. — Зазналися! Уявляєте? Ми хочемо жити у СВОЄМУ будинку! Одні! Спати до обіду! Снідати на веранді! Іноді ходити голими по кімнатам! Займатися коханням де захочемо! У СВОЄМУ будинку!

Діти захихикали. Світлана закрила їм вуха.

— При дітях таке казати! Сором!

— А я не кликав сюди дітей! Взагалі нікого не кликав!

Костя знизав плечима.

— Ну і добре. Поїду до Макара. У нього теж будинок біля моря. І кращий за ваш.

— Ось і їдь!

Тиша. Всі дивилися на Ірину і Сергія. Ті стояли поруч, тримаючись за руки.

— Значить, виганяєте? — процідила теща.

— Ми просимо звільнити наш будинок, — твердо сказала Ірина.

— Запам’ятаю. Ох, запам’ятаю! Не чекайте від мене допомоги!

— Ми її ніколи не чекаємо.

Світлана зібрала дітей.

— Ходімо. Де нам не раді — там нам не місце.

— Світланко, не драматизуй, — втомлено сказала Ірина. — Просто у всього є межа.

— У сім’ї немає меж!

— Є. І ви їх перейшли дуже давно.

До вечора будинок спорожнів. Їхали з образами, грюкали дверима, погрожували «пригадати».

Теща плакала, голосила про невдячну дочку. Світлана обіцяла ніколи не пробачити.

Костя просто пішов, не попрощавшись.

Тітка Люся з кавалером викликали таксі, прихопивши «на доріжку» пляшку вина.

Ірина і Сергій сиділи на веранді.

Будинок був розгромлений — брудний посуд, розкидані речі, плями на диванах, малюнки на стінах.

Але він був порожній. Тихий. Тільки море шуміло.

— Думаєш, ми правильно вчинили? — запитала Ірина.

— Не знаю. Але інакше я більше б не витримав.

— Мама не пробачить.

— Пробачить. Куди вона дінеться.

— А сестра?

— І Світлана пробачить. Коли своє житло купить — зрозуміє.

Вони мовчали. Сонце сідало в море, забарвлюючи воду в рожевий колір.

— Знаєш, що прикро? — Ірина притиснулася до чоловіка. — Ми мріяли ділитися. Запрошувати гостей. Влаштовувати свята.

— Запрошувати — так. За запрошенням на вихідні. Так це, будь ласка! Але ж не терпіти навали родичів.

— Може, ми егоїсти?

— Може. І що? Маємо право. Це наш дім.

Телефон Ірини розривався від повідомлень. Вона дістала його, подивилася.

Мама, сестра Світлана, тітки, дядьки — всі обурювалися, соромили, вимагали одуматися.

— Давай напишемо всім, — запропонував Сергій.

— Що напишемо?

— Правду.

Вони сіли за стіл. Писали разом, обдумуючи кожне слово.

«Дорогі родичі та друзі!

Ми любимо вас. Правда. Але наш будинок — це наш будинок.

Ми збирали на нього багато років. Це місце для нас двох. Для нашого відпочинку, нашого життя.

Ми будемо раді бачити вас В ГОСТЯХ. За запрошенням. На конкретний термін. Не більше трьох днів.

Якщо ви хочете відпочивати біля моря довше — знімайте житло.

Ми допоможемо знайти. Але не у нас.

Це не егоїзм. Це межі.

У кожної сім’ї має бути свій простір.

Ми нікого не ображаємо. Ми просто хочемо жити своїм життям. У своєму будинку.

З любов’ю, Ірина та Сергій»

Відправили. Вимкнули телефони. І пішли купатися.

Море було теплим, ласкавим. Вони плавали довго, як мріяли.

Сміялися, бризкалися, цілувалися.

Їхнє море. Їхній пляж. Їхнє життя.

Серпень минув як сон. Тихий, спокійний, щасливий.

Вони вставали, коли хотіли.

Снідали на веранді. Читали книги в гамаку. Купалися по три рази на день.

Готували разом, пили коктейлі на заході сонця, займалися коханням під зірками.

Будинок поступово приводили до ладу.

Відмили стіни, полагодили вазу (склеїли — на згадку), викинули зламані речі.

Купили нові подушки для дивана, повісили фіранки в спальню.

Родичі ображалися.

Мама Ірини дзвонила раз на тиждень — поплакати, поскаржитися. Світлана писала злі повідомлення. Решта просто перестали спілкуватися.

— Жалієш? — запитав Сергій в останній день серпня.

Вони сиділи на пляжі, зустрічали світанок. Ірина похитала головою.

— Ні. Знаєш, я зрозуміла одну річ. Ми все життя живемо для когось. Для батьків, для родичів, для суспільства. А для себе — ніколи.

— І що тепер?

— Тепер постараємось для себе. Хоча б тут. Хоча б кілька місяців на рік.

— А решта?

— Решта — як завжди. Робота, місто, клопіт. Але у нас є це місце. Наше. Тільки наше.

Сонце з’явилося з-за горизонту. Море заграло золотом. Десь закричали чайки.

— Поїхали додому? — запропонував Сергій.

— Ми вдома, — посміхнулася Ірина.

І це була правда. Вони були вдома.

У своєму будинку біля моря. Який купили не для гостей, не для рідні, не для показу.

Для себе.

І нехай родичі ображаються. Нехай вважають егоїстами. Нехай не розуміють.

Головне — вони самі зрозуміли: жити треба для себе. Хоча б іноді. Хоча б у власному будинку.

Біля моря. Де тихо. Де нікого. Де тільки вони вдвох і їхня мрія, що стала реальністю.