– Сергію, я присягаюся, якщо тітка ще раз загляне в наш холодильник, я не стримаюся! – сказала я, вриваючись на кухню, де мій чоловік безтурботно чистив картоплю.

– Кохана, заспокойся, – відповів Сергій, піднявши на мене здивовані очі.

– Це всього на кілька днів.

Я намагалась відновити дихання, але в голові крутився спогад про вчорашній ранок. Тітка Галя стояла біля моєї шафи, витягала мої светри й порівнювала їх за кольором. Мама переконала мене прийняти гостю, бо в квартири тітки підтікає дах і там треба робити ремонт. Я погодилася, хоча серце підказувало, що то буде непросте випробування.

Зранку мені подзвонила Оля, моя донька, з університету:

– Мамо, ти уявляєш? Тітка Галя телефонує мені й питає, чому я не відвідувала хореографічні гуртки в школі. Це було ще п’ять років тому!

– Дитино, тримайся, – зітхнула я. – Вона зараз в нас оселилася, тож має вдосталь часу збирати інформацію про всіх.

Ситуація погіршилася, коли тітка почала дорікати мені, що я довго сиджу за комп’ютером. Я ж намагалася доробити терміновий проєкт, але постійні коментарі про шкоду інтернету й лінощі сучасної молоді виводили мене з рівноваги.

Річ у тім, що колись тітка Галя дуже допомогла моїм батькам. Вона позичала їм гроші, доглядала за мною, коли я була малою. Тому мама відчувала провину, мовляв, тепер наш обов’язок – підтримати тітку в складний період. Я й сама щиро поважаю тітку Галю, та її надмірна опіка мене просто виснажує. Я не хочу сваритися, але виснажена.

У п’ятницю ввечері я вже була на межі. Сергій, хоч і співчував, але працював у нічну зміну, тож бачив тітку Галю менше, ніж я. Коли він повертався, вона вже вкладалася спати.

У суботу зранку ми вирішили прибрати гараж. Там давно накопичувалося мотлохів, і то була нагода втекти від тітчиних постійних розпитувань. Але не минуло й пів години, як вона з’явилася й почала вказувати, куди що складати.

– Дайте-но я вам допоможу, діточки, – промовила вона своїм неквапним тоном. – У мене є вдала система зберігання відро під відро.

Я ледь стрималася, щоб не відповісти різкістю. Сергій махнув рукою, мовляв, хай собі говорить. Однак у душі я вже мріяла, щоб цей ремонт у її квартирі закінчився раніше терміну.

Апогеєм став недільний ранок, коли я хотіла випрати одяг, а тітка стала біля пральної машини, неначе прикордонник.

– Невже ти збираєшся прати в неділю, Катрусю? – спитала вона з обуренням. – Це ж день відпочинку, хіба ні?

– В мене теж день відпочинку, тітко, – видихнула я, намагаючись зберегти спокій. – Але речі самі себе не виперуть.

Вона лише похитала головою, даючи зрозуміти, що я – невдячна та далека від духовних цінностей.

Та остаточно мене вивело з себе, коли вона присоромила Сергія за те, що він полагодив дверну ручку.

– У неділю не годиться робити ремонт, – наголосила вона, склавши руки.

– Пробачте, – посміхнувся Сергій, – але я не можу ходити на роботу в понеділок, коли двері в спальню не зачиняються.

Тітка гнівно зітхнула й повернулася до мене:

– Ви обоє живете без благословення святих покровителів!

Я зрозуміла, що терпець уривається. Аж тут приїхав тато:

– Галю, збирайся, – сказав він коротко. – Майстри закінчили основне, тож залишилося тільки провітрити квартиру. Повертаємося додому.

Тітка відразу кинулася до валізи, ображено пирхнула й вийшла до машини. Мені стало трохи ніяково, але радість переважала.

– Тепер нарешті зможу дихати, – зізналася я, коли ми з Сергієм залишилися вдвох. – І більше ніколи не погоджуся на таку авантюру.

Він обійняв мене й тихенько засміявся:

– Головне, що ми вистояли.

Отак моя домівка знову стала моєю фортецею. Але чи варто було так перейматися? Може, я могла бути терплячішою?

Дорогі читачі, що б ви порадили мені робити в такій ситуації наступного разу?

Джерело