– Дитинко, руки помий, і сідай до столу…

– Мамо, я вже давно не дитинка!

– Дитинка-дитинка…

– Ну, мамо!

Ох, як же Таню дратувало у підлітковому віці, коли її мама так називала. Та ще й при подругах. Забіжить вона на хвилинку з дівчатами додому, щоб сумку з підручниками залишити, і вирушити знову надвір гуляти, а тут мама при всіх:

– Дитинко, одягни куртку, увечері буде дощ.

А дівчата дивляться на неї з ледь вловимою усмішкою, і потім на вулиці єхидно сміються.

– Таня – дитинка! І як тебе з нами гуляти відпустили, таку маленьку? Га, дитинко?

Таня ледве стримувалася від образи, і думала про те, що вона своїх дітей, коли вони в неї колись будуть, ніколи не соромитиме при сторонніх.

Але найбільше Таню дратувало, коли вона стала вже дорослою, а мама – навіть при хлопцях – таке ж говорила.

І коли її наречений Сергій прийшов до них додому знайомитися з батьками нареченої, мама теж видала:

– Ой, дитинко, ти ж у мене ще така маленька! Куди тобі заміж?

– Мамо, мені вже двадцять два роки!

– Не вже, а ще. Ти зовсім дитина, дитинка ти моя…

– Ну, мамо, – мало не плачучи запротестувала Таня. – Ну яка я тобі дитина? Я давно доросла!

– Ой, і не розумна ти в мене, Таня, – засміялася мама у відповідь.

А слідом за нею засміявся і Сергій. Не прикро засміявся, а, навпаки, від розчулення, що такі душевні стосунки у цій родині. У нього вдома все не так. Батьки його завжди називали суворо Сергієм, без будь-яких там зменшувальних і ласкавих прикрас.

Та Таня цей його сміх сприйняла по-своєму, з образою на маму. Щоки невдоволено надула, а коли вони залишилася з нею наодинці, вимовила все. Попросила, щоб вона ніколи її більше дитиною не називала.

Мама, звичайно, пообіцяла, але до самого відходу в її розмові раз у раз прослизало – “дитинко”.

А зараз…

Минуло вже сім років, як нема мами. А батька немає – ще довше. І Таня раптом почала часто згадувати той час, і іноді про себе зітхати – добре було б, якби іноді хтось називав її так, як звала матуся.

Чоловік звертався до неї завжди суворо – Таня, як у його сім’ї було заведено. Іноді, щоправда, називав Тетянкою, коли був у дуже хорошому, піднесеному, або грайливому настрої.

Діти її звали природно – мамою, і з кожним роком слово “мама” в їхніх вустах звучало все капризніше і вимогливіше. Подруги на роботі звали Танею, а начальство – Тетяною Вікторівною. Загалом, життя її протікало звичайно, як і в усіх, але останнім часом стало їй чогось не вистачати. Начебто вакуум у душі утворився, якась порожнеча, і чим її заповнювати – цю порожнечу, було не зовсім зрозуміло.

А тут якось ночі їй мама наснилася. Наче приходить Таня звідкись додому, а матуся на дивані сидить жива. Таня її побачила, дуже зраділа, і каже: «Мамо, чому ти повернулася? Щоб знову мене дитиною назвати?»

– Ні, – сумно відповідає та.

– Ти ж мені заборонила так називати себе. Я зараз просто посиджу, подивлюся на тебе, і знову піду.

– Куди? – запереживала Таня. І відразу прокинулася. І заплакала серед ночі та так, що Сергій дуже запереживав.

– Ти чого плачеш? – Запитує чоловік схвильовано. – Тобі погано стало, так?

– Мамо… – Таня від сліз навіть відповісти нічого не змогла. Тільки повторяла: – Мамочко…

– Що сталося, скажи? – ще більше запереживав чоловік. – Мені швидку викликати чи ні?

– Я їй заборонила… – спробувала Таня пояснити чоловікові, в чому річ. – А вона на мене образилася… І досі ображається…

– Таню, ти хочеш щоб я переживав! – просив чоловік. – Говори, як тобі допомогти! Інакше, я зараз точно швидку викличу.

Вона йому плутано стала сон розповідати. Тієї ночі Сергій її абияк заспокоїв.

А наступного дня, на роботі, коли вона подругам розповіла про сон, ті одразу порадили їй до церкви сходити, і там спитати, що треба робити, коли уві сні ображені батьки приходять.

Таня послухалася їхньої поради, і в обід вирушила до храму, що стояв неподалік. Відчинила важкі двері, увійшла й розгубилася. Народу всередині, начебто, не так багато, а в кого питати – про те, що робити, куди і кому свічку ставити – незрозуміло.

І раптом збоку чує:

– Дитино, йди сюди.

Від цих слів у Тані ноги мало не підкосилися. Повернула вона голову на голос, а там, біля величезної ікони, стоїть бабуся і простягає їй незапалену свічку.

– Так-так, дитино, це я тобі кажу, – знову повторила жінка похилого віку. – За упокій сюди треба ставити. Ось, візьми свічечку…

Таня раптом як кинеться до цієї жінки, взяла її руки своїми руками, і гірко заплакала.

Бабуся швидше повела її на лавку, що збоку стояла, посадила на неї, сама поруч сіла, обняла по-материнськи, зашепотіла:

– Ну-ну, дитинко… Скучила за мамою, так? Поплач, поплач, хороша, і легше тобі буде…

Раптом збоку почувся дитячий голос:

– Мамо, мамо, чому тітка там голосно плаче?

– Не стало у неї когось, – почувся у відповідь жіночий голос. – Відійди, не заважай сумувати людям…

З храму Таня вийшла зовсім інша. На душі у неї стало спокійно. А порожнеча в душі дивним чином наповнилася чимось добрим, теплим, материнським.

Увечері, коли повернулася зі школи сімнадцятирічна донька, Таня посміхнулася, і раптом у неї, само собою, вперше вирвалося:

– Ну, що дитино, розповідай, як у тебе в школі справи?

– Мама… – Дочка від подиву зробила величезні очі, потім невдоволено спитала: – Як ти мене назвала? Хіба я дитина?

– А хіба ні?

– Я вже не дитина! Я доросла! – обурено запротестувала дочка. – Не називай мене так!

– Дитино-дитино! – весело засміялася Таня.

Донька дивилася на неї розгублено, і мама відразу впізнала в ній себе – ту саму, якою вона сама була майже двадцять років тому – молоду й не розумну.

КІНЕЦЬ.