Сергія розбудив нічний дзвінок. Дзвонила сестра, наймолодша із шістьох дітей, Зоя.

-Сергій, мами не стало. Приїжджай, – сумним голосом сказала Зоя.

– Як не стало? Що сталося? Все ж добре було, вчора з нею тільки розмовляв, – невірив у почуте Сергій.

– Пішла раптово. Таке трапляється. Приїдь. Тільки ти, як би сказати, ти один приїжджай без дружини. Все-таки у родині горе. А ти сам знаєш, що не ладнаємо ми, – сказала Зоя і поклала слухавку.

Прощання пройшло у метушні. Численна рідня, друзі, знайомі та односельці – всі приходили попрощатися з Анастасією Павлівною, чудовою вчителькою початкових класів і просто доброю людиною, яка залишила по собі багату спадщину – не одне покоління вивчених нею дітей, шестеро своїх власних дітей, одинадцять онуків, і великий цегляний будинок із шикарною ділянкою та садом. Бабуся до останніх днів доглядала своє господарство.

Колись будинок був маленький, дерев’яний, з дірками в паркані та зарослою ділянкою. У ньому і розпочала своє сімейне життя родина Микитенків. Толік та Настя. Тяжкі були часи, але Микитенки стійко виносили негаразди, та ще й діточок народили. Було їх семеро, та наймолодшої нестало у шість місяців.

Так Зоя і стала молодшою ​​та єдиною донечкою. Брати як могли оберігали Зою і дбали. Згодом усі виросли, вивчилися, пішли працювати. Старші допомагали матері та сестрі, батька на той момент вже не стало. Мама працювала у школі вчителем молодших класів. От і намагалися брати не залишати в нужді та самотності ні маму, ні сестру. Та й один одного підтримували завжди.

Відбудували матері будинок цегляний, першими у селі підключили його до газу. Всі обзавелися сім’ями, дітьми. Жили неподалік рідного будинку, в облцентрі. Тільки Сергій як поїхав у сусідню область по роботі, так і залишився там. Одружився з жінкою з дитиною і став жити в її будинку в невеликому селі.

Одружився він найостаннішим із усіх дітей. Матір не хотів залишити, та в будинок вкладався, не до одруження було. Адже його руками і грошима все відбудовано. Брати рідко приїжджали допомогти. Та воно й зрозуміло, у місті своїх турбот повно. То квартира у когось, то ремонт, то машина… І у відпустку треба, і дітей одягати-взувати. Сергій не скаржився ніколи, адже матері будував. На цьому особливо уваги ніхто не загострював. А як Сергій поїхав і сім’єю обзавівся, то стала мама до себе кликати жити.

– Твій же дім це, Сергію, мені він навіщо старенькій? – жалілася мама.

Міські часто бували у матері. Кожного доля повела своєю дорогою. Іван, старший, гульбанити почав сильно. Діти вже дорослі, дружина байдужа до нього стала, от і знайшов він віддушину. Петро з Миколою далекобійниками стали, будинок – повна чаша, не скаржилися. Василь в адміністрації міській працював.

Батьківський будинок їм без потреби. Вони тільки «за”, щоб Сергі й переїхав із сім’єю до рідного дому – і мама під наглядом, і приїжджати до рідного краю можна було б, відпочити, розвіятися. Тільки ось Зої ця затія зовсім не подобалася. Були в неї з чоловіком Павлом інші плани на цей будинок. Зачастили вони до бабусі.

– Мамо, ти вже старенька, давай ми тебе до себе в місто заберемо. Тяжко тобі тут одній з усім справлятися. А там і магазини, і все поруч. І телевізор більше каналів ловить, живи та радуйся. Не сподобається у квартирі з нами, то перевеземо тебе до Павлової тітки, до Калинівки, там теж будинок.

Будете удвох з нею один за одним дивитись. А будинок цей продамо. Адже на переїзд гроші треба, та й на перший час тобі, на життя. Адже ми не зможемо весь час до тебе їздити. Зараз Катя вступатиме, там Олексій на підході, тут не до роз’їздів. Братам не до тебе, сама бачиш. А будинку господар потрібен. Ми говорили з Віктором, він згоден його купити.

Павло в цей час ходив садом, щось прикидав, записував у блокнот. Уважно оглядав паркан та ворота, газову трубу. Постукував по стіні будинку долонею зі словами “Так, добротний будинок, дорого за нього запросити можна. Тут і на свою справу вистачить, і на машину. І в відпустку поїдемо.”

Тільки от Анастасія Павлівна не хотіла переїжджати.

– Ні, Зоя, це все Сергія. Діткам його все піде, моїм внукам. Твої ж діти і не пам’ятають мене, як чужі. А Сергійові – світлі, безкорисливі, раді мені. Хоч і бачимося нечасто. Пишуть мені постійно. Я для них бабуся, рідна.

Бабуся опустила голову вниз, змахнула тремтячими, сухенькими пальцями сльозу.

– Не поїду нікуди, і не вмовляй. Тут я все життя прожила, ви виросли. Ти думаєш, я нічого не розумію? Я вам не потрібна, вам треба продати будинок. Он Павло твій кроками виміряв уже, все записав. А зі мною і не привітається ніколи.

Зоя з чоловіком приїжджали до Сергія. Начебто і в гості, але закінчувалося все сваркою. Зоя намагалася переконати Сергія, що він має умовити матір продати будинок.

І всі гроші віддати Зої, їм треба, вони за матір’ю доглядають. Спочатку мирно розмовляли, потім Зоя переходила на вигуки, коли не досягала свого. Дружина Сергія, Надя, не витримувала та ставила Зою на місце. На цьому ґрунті й не ладнали. Не дасть Надя свою сім’ю обдурити.

Так тривало кілька років. Зоя не здавалася. Навіть бувало, що і з покупцями приїжджали та ставили стареньку перед фактом продажу. Нічого не виходило. В один із таких візитів Зоя посварилася з мамою так, що сусіди через дорогу чули. Анастасія Павлівна якось важко, глибоко зітхнула. Викликали швидку, але вона не встигла приїхати. Анастасії Павлівни не стало.

Наступного дня після похорону Зоя завела розмову про спадщину.

– Так, вам нікому будинок не потрібен, я маму доглядала, пишіть відмову від спадщини на мою користь. Ну а що, я тільки в справу це пущу. Братам не треба нічого, Сергій з дружиною своєю прогуляють все, що тут приховувати, знаємо ми, як ви там живете, бачили все.

Брати мовчали. Сергій просто не знав, що й казати. Він розумів, що Зоя очорнила його та його сім’ю в очах рідних.

– Я нічого не писатиму, Зоя. Продамо і поділимо на всіх, так буде справедливо, – заявив Сергій.

Із цими словами він поїхав. Зоя приїжджала ще кілька разів. Виходила з машини зі словами “Ну що, ще не все прогуляли?” і голосно сміялася. На це вже ніхто не звертав уваги. У дім Зою не запрошували, говорили на вулиці та проводжали додому. Приїжджали до Сергія і брати з дітьми. Івана на той час не стало. Приїжджали просто у гості, не за спадщиною.

Батьківський будинок осиротів, потихеньку занепадав без господарів. Продати його так і не спромоглися, не домовилися. Чоловік Зої, Павло позичив велику суму грошей, на бізнес. Планував розрахуватись після продажу будинку. З бізнесов нічого не склалося. Довелося продати квартиру, щоби віддати борг. Переїхали до будинку покійної вже тітки до Калинівки. Із братами спілкуватися перестали.

****

Через два роки після того, як не стало Сергія до будинку Наді під’їхала машина із причепом. Двоє молодих чоловіків вивантажили з причепа пам’ятник з ініціалами Сергія.

– Тітко Надя, це я, Олексій, син Зої. Вибачте, що попрощатися з дядьком не приїхали, мама тільки ось розповіла про ваш дзвінок. Це ось, ми тут – зам’явся Олексій – пам’ятник дядькові Сергію замовили, мама і решті братів так зробила. І собі. Це з продажу бабусиного будинку. Сама вона стала погана, приїхати не зможе. Вибачте нас.