Сергій ходив по квартирі, кидаючи похмурі погляди на дружину та дітей. Сподіваючись і вірячи, що ось зараз хтось із них щось скаже таке, що образить його. А він не зможе цього стерпіти. Образиться. Слово за слово. І вони із дружиною посваряться. І тоді він піде з дому.

Піде мовчки. Без слів. Тому що слова вже не потрібні. Все буде сказано. І тоді ще можна на щось сподіватися та у щось вірити. Навіщо Сергію це було потрібно? На що він сподівався та у що вірив?

Потрібно було для того, щоби не виконувати обіцянку.

Минулого року Сергій обіцяв дружині наступного її дня народження подарувати шубу. А наступний день народження вже завтра. А дружина ще зранку нагадала йому про обіцяний подарунок.

Сергій сподівався і вірив, що якщо посвариться з дружиною напередодні дня народження і при цьому він не буде винен у цій сварці, то про шубу можна забути. Щонайменше на рік.

Так, Сергій хотів заощадити. Але зробити він збирався так, щоб не викликати в дружини підозр! Бо якщо він раптом ні з того ні з сього почне зараз скандалити, дружина одразу все зрозуміє. А найгірше, якщо ще й запідозрить щось.

Подумає, що Сергій свариться не тому, що грошей на шубу шкода, а що в нього є інша жінка. На яку він витрачає гроші, призначені на подарунок дружині.

І зовсім інша річ, якщо винна у сварці буде дружина.

Ось чому Сергій і поводився так дивно: провокував домашніх на сварку і жадав бути невинно приниженим і ображеним. Він не сумнівався в тому, що тільки без вини винний може спокійно не дарувати дружині на день народження обіцяні дорогі подарунки, не замислюючись при цьому про наслідки.

Питання тільки в тому, як стати цією несправедливо скривдженою людиною.

Виявляється, це не так легко та просто, як думав Сергій. Тому що час минав, а ні дружина, ні тим більше діти на провокації не піддавалися. І нічого такого не казали. Вони спокійно займалися своїми справами, не зважаючи на нього.

Тоді Сергій вирішив образитися, що його в цьому домі ніхто не помічає.

Образився. Став ходити по квартирі вже не з сердитим і незадоволеним обличчям, а з ображеним. Результат той самий. Ні дружина, ні тим більше діти не звертали жодної уваги і на скривджене обличчя свого чоловіка та батька.

Сергій подивився на годинник і зрозумів, що більше не може чекати ласки від сім’ї. Сенс? Адже так можна й усе життя чекати. А день народження вже завтра.

Тоді Сергій наважився на крайні заходи. Він пішов на кухню. Дістав із буфету пачку солі. І пересолив усю їжу, яка стояла на плиті.

Чим керувався Сергій таке роблячи? Та нічим особливим. Він думав, що якщо людина хоче, щоб її образили, а її не ображать, тоді людина повинна образити себе сама .

Але образити так, щоб нікому й на думку не спало, що це саме він себе й образив. А для цього людина має образити не лише себе, а й інших. Тоді він сміливо зможе звинуватити інших у тому, що вони його образили.

Сергій зіпсував усю їжу і тепер збирався у всьому звинуватити дружину та дітей. Розрахунок його був простим. Він сяде за стіл, почне їсти, образиться і мовчки піде з-за столу. Та йому й казати нічого не доведеться. Його німий, але промовистий погляд все скаже.

Сергій знайшов дружину та дітей у вітальні. Вони дивилися телевізор. Поцікавився, коли всі сядуть вечеряти. Йому відповіли, що вже давно повечеряли. А їжа, що залишалася на плиті, призначалася йому.

Сергій згадав, що його справді вже кілька разів кликали вечеряти, але він відмовлявся. Бо тоді він ще не мав апетиту. Він був весь у собі і думав, як посваритись із дружиною.

А тепер Сергій не хотів, щоб діти чи дружина розкрили його підступний задум. І йому нічого іншого не залишалося, як викинути всю їжу, яку залишили. Тому що їсти це було неможливо. Він спробував. Гидота.

Спати він лягав голодним. А вранці, одразу після сніданку, дружина повезла його до магазину за шубою.

КІНЕЦЬ.