Незважаючи на свій вік, Оксана Петрівна була жінкою ще досить міцною та бадьорою.

Вона намагалася підтримувати форму. Вранці робила гімнастику. Давно відмовилася від кави та чаю, замінивши їх звичайною питною водою. Готувала корисну їжу – нежирне м’ясо, овочі на пару…

Вихідні проводили на свіжому повітрі. Влітку – на дачі. Взимку здійснювала з приятелькою тривалі лижні прогулянки зимовим лісом.

-Твоїй мамі більше п’ятдесяти не даси, – з повагою говорила Олена Сергію.

Свекруха рано овдовіла. Добре, що тоді була улюблена робота. Одразу після інституту влаштувалася у лікарню, де все життя й пропрацювала.

Син досить дорослий, старшокласник. Матері по дому допоможе, та й їй не так самотньо після того, як не стало чоловіка.

Коли Сергій зустрів Олену, то зрозумів, що це не просто захоплення. Таких, як вона, він не зустрічав. Але із пропозицією все затягував.

А якось зізнався обраниці:

-Справа у мамі. Як залишити її одну? Окрім сина, та нікого немає.

Олена думала, що наречений просто не впевнений у своїх почуттях до неї.

-Не бачу проблеми, – сказала вона.

-Спершу можемо пожити у твоєї мами. Якщо вона сама проти не буде.

Оксана Петрівна легко погодилася.

-Все одно цілими днями на роботі. Квартира повністю у вашому розпорядженні.

Говорячи ці слова, вона душею не кривила. Хіба знала, що невістка так дратуватиме її?

Оленка виявилася ідеальною господаркою. І поводилася, відповідно, по-господарськи.

Залізла без дозволу на антресолі. Сказала чоловіку віднести на смітник поїдені міллю речі.

-Навіщо ж аж так різко? – невдоволено підібгала губи свекруха, повернувшись із роботи.

-Достатньо було винести речі на балкон, прогріти на сонечку як слід.

-Вибачте, це я Сергія попросила, – пролепетала Олена.

Найменше на світі їй хотілося сварки з матір’ю коханого.

А свекруха вже пройшла на кухню і сердито загриміла кришками каструль.

-Окрім відбивних та пюре, я так розумію, ти нічого не готували…

-Мамо, ти ж їла раніше пюре, – Сергій став на захист молодої дружини.

-Тільки коли сама готувала. Напевно, Олена туди масло вершкове додала. А з маслом я не їм. І відбивні для мене надто важка їжа. Що ж, доведеться самій до плити ставати. Цілий день на ногах, знала б, з вечора обід приготувала…

Олена застигла від здивування.

Її дратував не тільки порядок, ретельно наведений невісткою. Дратував її дзвінкий сміх, коли Сергійко щось ніжно шепотів їй на вушко.

Тихі кроки під час ходьби. Оксана Петрівна лякалася, коли Олена нечутно входила в кімнату, чи на кухню і вона не одразу помічала її появу.

-Це все тому, що в тебе немає мужика, – сказала Оксані Петрівні якось подруга Зоя під час чергової прогулянки лісом.

-Але до появи Олени у нас із Сергієм усе було нормально. Ми ніколи не сварилися, добре з ним ладнали…

Оксана Петрівна зупинилась. Дістала телефон.

-За весь день жодного дзвінка. Виїхали з друзями на дачу шашлики смажити і зникли.

-Ще ранок, – засміялася Зоя. – Дай молодим відпочити, розслабитись, поспілкуватися. Вони також працюють, втомлюються.

-А я? Мало мені роботи, так встигай, стеж, щоб усе гаразд було. Тепер ще й удома казна-що робиться… Олена скрізь свій ніс пхає. Щось викине, а я потім знайти не можу. То до Сергія пристане. Ні на мить від нього не відходить. А той і радий, дурненькй.

-Значить, люблять один одного. Ти, як мати, за сина радіти маєш.

Просто з іншими невістками не стикалася. Одній моїй знайомій така дісталася, що довелося до сестри в інше місто втекти.

Невістка збиралася її в будинок для людей похилого віку оформити, чоловіка почала підбурювати. Мати в тебе, мовляв, зовсім вже, одну її вдома залишати страшно.

А той повірив, вуха розвісив. Жінка підслухала їхню розмову.

Дочекалася, коли дітлахи з дому підуть, і бігом на вокзал. Сіла на найближчий поїзд. Сестрі вже в дорозі зателефонувала.
Так мовляв, і так. Зустрічай, їду до тебе притулок на старості років шукати. А ти кажеш, твоя прибирає й готує не так.

-Ну, зі мною такий номер би не пройшов. Швидше б діти з дому втекли аніж я, – категорично заявила Оксана Петрівна.

Замислилась. А чи так вже необхідне їхнє спільне проживання? Спочатку син переживав матір залишити одну. Ось і привів до них жінку.

Але Оксана Петрівна старою себе не відчувала. Ніякого нагляду не потребувала. Отже, треба поговорити з Сергієм. Але так, щоби сина не образити.

Тоді настане кінець її поганого настрою та роздратування.

Поговорити із сином швидко не вдалося. Нав’язлива Оленка, весь час крутилася під ногами.

-Коли вже вони переїдуть, – гнівалася свекруха.

А невістка по-своєму зрозуміла поганий настрій Оксани Петрівни.

-Ви не заслабли? Щось на роботі сталося? – співчутливо запитала та.

-Все добре, – холодно відповіла жінка, намагаючись надати обличчю привітного виразу.

Сергій одного вона застала ввечері, коли Олена пішла в душ.

-Мені здається, молодій сім’ї краще жити окремо. Ви дорослі, самодостатні люди. У самих незабаром діти підуть. А я вже стара, щоб чути дитячі голоси ночами. Ви, мабуть, і самі хотіли б переїхати. Переживаєте мене залишати саму. Але за це можете не турбуватися, я впораюся. Будемо бачитися на вихідні.

-Мамо, яка ж ти стара? – запротестував син. – Ти в мене наймолодша і найкрасивіша з усіх мам! А про дітей… Ти, часом, не віщунка?

Оксана Петрівна зрозуміла – зараз вона почує щось важливе. Навіть здогадалася, що саме.

-Який термін? – діловито спитала вона.

-Шість тижнів, – Сергій аж сяяв. – Ми з Оленою хотіли поки що не афішувати. Не хочемо наврочити.

-Що ж, ваше право. Вітаю, – сухо сказала мати.

-А щодо квартири подумайте. Не відкладайте у довгий ящик. Поки щось потрібне знайдете… Можливо, ремонт потрібно буде зробити. З грошима допоможу.

-Так, у нас є, ми з весілля відкладали, все не витрачали.

-Навіщо витрачати, коли можна жити на всьому готовому, – подумала про себе мати.

Квартиру знайшли за тиждень. Приїхав друг Сергія, допоміг речі тягати.

Залишившись одна, Оксана Петрівна відразу затіяла генеральне прибирання. Знайдену під столом шпильку Олени, її шарфик, забутий на вішалці – все господиня відправила у відро для сміття.

Не тільки невістці чужі речі викидати. Тепер і її черга настала.

Пізно ввечері, втомившись, жінка присіла на диван. Обвела поглядом виблискуючу чистотою квартиру, і посміхнулася.

Хто сказав, що самотність це погано? Для неї дуже корисно. Ніхто більше не миготить перед очима, не чути сміху Оленочки.

З подвоєною силою вона почала ще більше займатися собою. Записалася у спортзал. Збільшила ранкові вправи. Харчувалась вона виключно корисною та правильною їжею.

-Добре виглядаєте, – зауважила невістка, коли прийшла в неділю з Сергієм до неї в гості.

Оксані Петрівні стало приємно. Водночас не могла дочекатися, коли гості доп’ють чай та підуть. На сьогодні у неї запланована прогулянка із Зоєю, увечері заняття у фітнес клубі, басейн.

Раптом Олена відставила чашку вбік і взялася за майже непомітний живіт.

-Знову? – запереживав майбутній батько. – Давай швидку…

Свекруха засмутилася – тепер точно не встигне на прогулянку.

Зоя, швидше за все, не дочекається і вирушить без неї.

Ні, вона не черства. Просто Олена не перша та не остання, хто дитину виношує. З вагітними таке часто трапляється.

Як вона, така ніжна, народжувати збирається?

-Зараз відпустить, не треба швидкої, – попросила невістка. – Краще дай склянку води.

Все пройшло, і подружжя збиралося додому.

Тільки коли за ними зачинилися двері, свекруха схаменулась – навіть не спитала у дітей, як влаштувалися на новому місці.

Чи далеко від лікарні та магазинів їхнє нове житло, в якому стані сама орендована квартира.

І тут же себе зупинила. Не маленькі, розберуться. Дуже багато думати взагалі шкідливо.

Подзвонила подруга:

-Якщо не з’явишся за п’ять хвилин, знати тебе не хочу.

-Вже біжу, – зраділа Оксана Петрівна.

Останнім часом навалилося багато роботи. Вечори усі розписані. То тренування, то басейн. Навіть фільм подивитися ніколи.

-А Сергійко боявся, що я без них пропаду, – самовдоволено розмірковувала жінка, збираючись на чергове тренування у спортзал.

Заняття майже закінчилися, як раптом Оксана Петрівна відчула себе недобре.

-Що зі мною таке? – тільки й встигла подумати вона…

…Вона отямилась і не одразу зрозуміла, де знаходиться. Замість звичних блідо-блакитних шпалер у спальні – фарбовані стіни. І лежить вона не на улюбленому дивані, а на незручному ліжку із залізною сіткою. Поруч тумбочка з пляшкою води та пачкою серветок.

Хотілося пити. Потяглася за водою і з подивом виявила руки їй не підкоряються. Підвестися теж не вийшло. Чекала, коли з’явиться хтось із персоналу.

-Отямилися? – привітно спитала юна медсестричка і побігла по лікаря.
Її хвилювало тільки одне питання – хто за нею доглядатиме?

Як медик, вона знала чудово, що за такого догляд – далеко не остання справа.

Цілий день її ніхто не відвідував.

Якщо потрібно про щось поспішаючи поміркувати – краще лікарні місця не придумати. Поспішати тут нікуди, вільного часу, хоч греблю гати.

Інша річ, чи сподобаються думки, що виникнуть у тиші палати.

Оксані Петрівні вони зовсім не подобалися.

Згадувалося, як заважала невістка. Як Оксана виверталася і хитрувала, щоб виселити дітей з дому. Не раділа їхньому візиту, мріяла, щоб пішли якнайшвидше.

Не довго ж вона пожила незалежною молодою і самотньою. З перерахованого зараз залишилося тільки останнє…

Син із невісткою чудово бачили, як вона до них ставиться. На кого тепер нарікати? Лише на себе.

От і не приходять. І вона втратила право, щоб судити їх за це…

Вона плакала, але не відчувала сліз, що стікали по обличчю.

Двері в палату прочинилися, своєю нечутною ходою увійшла Олена в накинутому поверх вільної сукні білому халаті. Обережно поставила на тумбочку термос та пакет з фруктами.

-Здрастуйте, – усміхнулася невістка, підсуваючи стілець і сідаючи.

-Як ви нас налякали! Але ви молодець, швидко отямились. А я вам тут бульйон зварила курячий. Пісний, як ви любите. Сергій теж скоро прийде, його на роботі затримали, він дзвонив мені нещодавно, – вона розмовляла, одночасно знімаючи кришку з термоса, наливаючи в чашку прозорий ароматний бульйон.

-А чому очі мокрі? Переживаєте? Не треба. Вам не можна. Тепер ми за вас переживатимемо. Лікар дає хороший прогноз. Якщо все так і далі піде, за кілька тижнів випишуть. Додому поїдемо. Куди захочете: до себе, чи до нас. Тільки ми вас поки що одну не залишимо, хоч ображайтеся, хоч ні. Разом житимемо. Ну, відкривайте рота. Будемо вечеряти.

Оксана Петрівна дуже хотіла і не могла сказати жодного слова. Саме зараз їй це було конче необхідно.

І, гаразд, не могла, бо це було нижче її гідності… Справа була в неслухняних губах.

Вона спробувала скласти їх так, щоб Олена почула її запізніле «вибач». Відкрила, напружуючись, і… Не видала жодного звуку.

Невістка ж спритно влила їй у рот теплий курячий супчик. Витерла серветкою підборіддя. Знову зачерпнула.

-От і розумниця, от і добре… – лагідно промовила невістка.