Сергій з дочкою Олею підʼїхали до свого будинку. Чоловік дістав з багажника сільські гостинці, які їм наготувала бабуся Олі і з важкими пакетами попрямував до підʼїзду. Дівчинка поспішила слідом за батьком. Перед дверима квартири Сергій чомусь голосно зітхнув, якось дивно глянув на Олю і… Подзвонив у двері! Він не відкрив двері своїм ключем, як робив завжди, а подзвонив! – Тату, ти навіщо дзвониш? – здивовано запитала дівчинка. – Там же нікого нема… Та раптом двері відчинилися і перед ними зʼявилась усміхнена жінка. Оля глянула на неї й оторопіла від несподіванки

 

Сергій з дочкою підʼїхали до свого будинку. Вони поверталися з села, де Оля все літо гостювала у бабусі. Чоловік дістав з багажника сільські гостинці, які їм наготувала бабуся і з важкими пакетами попрямував до підʼїзду.

Оля поспішила слідом за батьком.

Перед дверима квартири батько чомусь голосно зітхнув, якось дивно глянув на Олю і… Подзвонив у двері!

Він не відкрив двері своїм ключем, як робив завжди, а подзвонив!

– Тату, ти навіщо дзвониш? – здивовано запитала дівчинка. – Там же нікого нема…

Та раптом двері відчинилися і перед ними зʼявилась усміхнена жінка невисокого зросту. Темноволоса, з милими кучерями та зеленими очима.

Оля глянула на жінку й оторопіла від несподіванки.

– Знайомся, доню, це Марина! – тільки й сказав батько.

Він незграбно обійняв нову дружину і зайшов у квартиру першим.

Оля ще мить подумала, але теж переступила поріг. Все ж таки це і її дім…

…Оля сиділа у своїй кімнаті, надувши губи.

– Нам так добре було вдвох, навіщо? – запитала вона батька.

– Тобі потрібна мати, а мені дружина, – спокійно відповів Сергій.

– У мене є… Була мама! – вигукнула Оля.

– І я мав дружину три роки тому, а тепер ні. Треба далі жити, Олечко. Я втомився сам, розумієш. Марина тобі сподобається. Я не кажу тобі її любити, просто прошу поставитися до неї добре…

…Батько всіляко підбадьорював свою нову кохану, хвалив за те, що вона чудова господиня, дивувався, як вона точно підібрала розмір сукні, яку купила для Олі, і зовсім не звертав увагу на дочку.

Оля образилася. Було явне заміщення дочки на Марину…

Марина ж намагалася догодити Олі всіма силами. Вона пурхала біля дочки Сергія і всіляко намагалася догодити. Догоджала рівно тиждень.

Оля на контакт не йшла. Якось вранці вона прямо заявила Марині, дивлячись у її зелені очі, що ніколи не називатиме мамою.

– Мені це не потрібно, – холодно відповіла Марина. – Я бачу, що ти не хочеш спілкуватись, так тому й бути. Ти живеш своїм життям, я своїм…

– Добре, я рада, що ти поїдеш! – Оля зовсім по–дитячому заплескала в долоні.

– Ні, я не поїду. Я житиму тут з твоїм батьком. Я буду готувати, прати, прибирати, для тебе навіть, але нічого іншого від мене не чекай. Це зайве, як я бачу.

Оля знизала худенькими плечима і пішла у свою кімнату…

…Ішов час, мало що змінилося в стосунках Олі й Марини. Хоча статус Марини тепер був інший – дружина.

Через рік у батька з Мариною очікувано народилася дитина. Оля з неприхованою байдужістю ходила повз рожевий згорток і гордо піднімала ніс вище.

Марина нічого не встигала, тепер у хаті панував безлад: збиралися пелюшки, невипраний одяг, їжа готувалася на кілька днів уперед, крихти можна було зустріти тепер не тільки на кухні. Марина жодного разу не попросила Олю їй допомогти по дому чи з братиком. А от батько дорікав…

– Підлогу помий, сміття винеси, Олю, ти ж можеш допомогти?

– Ти теж можеш. Це твій син, твій будинок, ось і допомагай.

– Я допомагаю, але поки мене немає вдома, ти можеш щось зробити!

– Мене теж немає вдома, у мене школа і різні курси.

Батько сердився, все частіше сварився. Марина вставала між батьком та Олею, просила заспокоїтись.

Дружньої та щасливої родини не виходило. Сергій сердився, Марина втомлювалася, Оля вічно сиділа у своїй кімнаті із зачиненими дверима.

А час минав…

Всі стали потихеньку вживатися один з одним. Простіше було нікого не чіпати і жити своїм життям. Так і виходило, що Сергій жив своїм, Оля своїм, а Марина із сином своїм життям.

…Минув ще один рік. Артемко вже бігав по квартирі, набридав Олі, вимагав уваги батька й матері. Марині навіть часом здавалося, що хлопчик може зібрати всіх окремих людей у цій квартирі в одне ціле, у сім’ю. Але це не відбувалося.

Сергій машинально грався із сином, але більше посилаючись на втому, відпочивав. Оля зрідка допомагала по господарству Марині і навіть доглядала Артема, коли було необхідно, але робила це без особливого бажання.

– Завтра йдемо по обновки! – радісно сказала Марина всім за вечерею. – У парку прогуляємося, морозива поїмо, качок погодуємо. Нам треба більше часу проводити разом і відпочивати.

– Ха, – тільки й сказала Оля.

– Угу, – не відводячи погляду від маленького кухонного телевізора, відповів Сергій.

Марина зітхнула. Все як зазвичай…

…Вранці наступного дня вона всіх швидко підняла, нагодувала сніданком. Особливого бажання йти кудись ні в кого, окрім Марини, не було.

Попереду йшла Оля, Сергій з Артемом йшли за нею слідом, а Марина позаду всіх. Вона посміхалася сонечку і раділа вітерцю, що хвилював її волосся.

До торгового центру треба було перейти дорогу, всі зупинилися в очікуванні зеленого світла.

І тут раптом звідкись вискочила машина…

…Марина лежала в лікарні, іноді розплющуючи очі і питаючи Сергія, що нахилився над нею.

– З Олею все добре?

Сергій відповідав їй, але вона погано розуміла і знову запитувала.

– Як моя дочка, що з нею?

Оля тримала на руках Артемка і плакала…

…Через місяць Марину виписали з лікарні. До неї Сергій із дітьми ходив разом. Приносили гостинці, дедалі більше жартували. Марина не могла повірити такому перевтіленню.

Вже вдома Сергій сказав Марині, що тієї миті зрозумів, наскільки дорогий кожен з них йому, як усвідомив всю цінність сім’ї та життя.

Марина тільки обіймала чоловіка і зрозуміло дивилася в очі, дивуючись, як кілька секунд змінили все в їхній родині.

У будинку було чисто, одяг випраний і випрасуваний, холодильник був повен їжі.

– Треба ж, впоралися без мене, а я так переживала! – раділа Марина.

– Ми з Олею думаємо, що більше нам таких потрясінь не потрібно, щоб бути сім’єю і робити все спільно, ми й так згодні. Правда, Олю?

– Так, тату. Я теж так думаю. А ще, я рада, що мама повернулася додому, нарешті, ми поїмо смачних млинців, у тата вони не виходять.

Марина кілька секунд не рухалася, усвідомлюючи те, що тільки–но почула. Вона обійняла Олю:

– Я тебе, Олечко, навчу готувати млинці! Дочка має вміти все, що робить мати і навіть трохи більше. Буде смачно, доню…

КІНЕЦЬ.