Сергій Сергійович стояв перед кабінетом лікаря та нервово зітхав. До свого здоров’я він ставився дуже акуратно, але, як і багато чоловіків, тільки тоді, коли проблему вже не має сил ігнорувати.

Ось зараз саме такий випадок. Два тижні тому у Сергія Сергійовича щось закололо в попереку так, що в очах потемніло. Коли здатність рухатися та орієнтуватися у просторі повернулася, він швидко зібрався у лікарню.

Кололо і раніше, але не так, а легкі поколювання Сергій Сергійович непохитно ігнорував. Вважав, що все пройде якось само, без активної участі самого Сергія Сергійовича.

Не пройшло, тому довелося повзти до найближчої поліклініки, де після стояння в черзі таких же стражденних, Сергій Сергійович дізнався, що прикріплений він до іншої поліклініки, ось туди йому й слід йти, а в цій йому можуть тільки поспівчувати, і то не дуже щиро.

Обурившись, Сергій Сергійович пошкандибав до потрібної поліклініки та, відстоявши там традиційну чергу, дізнався, що потрібний йому лікар зможе прийняти за записом лише через два тижні.

– Шановний, зрозумійте! Вас багато, лікар один! Або записуйтесь, або не затримуйте чергу, – крикнула на нього вересклива жінка в реєстратурі.

– Але ж два тижні! А якщо я за цей час помру? – обурився Сергій Сергійович.

– Тоді зателефонуйте та скасуйте запис, ми іншого запишемо. Вас багато, лікар один! – пирхнули на Сергія Сергійовича з віконця реєстратури.

Вражений такою логікою Сергій Сергійович покірно записався на прийом за два тижні. Отримавши заповітний талончик, Сергій Сергійович поплентався додому. Два тижні тяглися дуже довго, а в попереку кололо постійно і це насторожує. Але Сергій Сергійович тримався на зло усім, бо не дарма ж він вештався поліклініками та лаявся в реєстратурі.

Ось нарешті настав заповітний день прийому. Сергій Сергійович прийшов за п’ятнадцять хвилин до призначеного часу і з подивом оглянув натовп, що зібрався біля кабінету.

– А ви всі… – не встиг домовити Сергій Сергійович, як його хитнуло від дружнього “так”, яке йому в здивоване обличчя рикнув натовп.

Натовп складався з десяти людей, але у вузькому коридорі здавалося, що тут набагато більше. Виявилося, що всі за записом, але хоч годинник показував вже за чверть дванадцяту, в кабінеті сидить щасливчик, у якого талон о пів на десяту.

Сергій Сергійович хотів уточнити, це як так виходить, але вирішив не дратувати людей. Замість дурних розпитувань Сергій Сергійович почав шукати, куди б сісти. Але єдина коротенька лава була міцно зайнята войовничими за виглядом жінками, тому Сергій Сергійович притулився біля підвіконня.

Хвилини стікали повільно, юрба перед кабінетом не зменшувалась, а навіть розросталася внаслідок появи нових осіб. Сергій Сергійович вже разом з аксакалами черги брав участь у словесних пікіровках із новачками. Якоїсь миті він навіть втягнувся в процес.

Нарешті підійшла і його черга, і Сергій Сергійович просочився до кабінету лікаря. Там сиділа худенька жінка у великих окулярах і вже недоброзичливо дивилася на Сергія Сергійовича.

Зніяковівши під її поглядом, Сергій Сергійович почав плутано розповідати, яка напасть привела його в це місце скорботи. Лікар же, здавалося, вже не слухала його, щось записуючи на папері.

Ось вже Сергій Сергійович замовк, а лікар все ще не звертала на нього жодної уваги, все ще розписуючи папір. Нарешті лікар підняла очі, ліниво скомандувала хворому оголити місце, що турбує його, після чого болісно потикала туди пальцем.

Хмикнувши, лікарка повернулася за стіл, а Сергій Сергійович з тривогою, що зростала подивився на лікаря.

– Лікарю, що зі мною?

– А я звідки знаю? Ось вам перелік аналізів, ось вам перелік обстежень. Все пройдете – записуєтеся на прийом, тоді й поговоримо, – ліниво пересмикнула плечима лікар.

– А я не помру? – випалив Сергій Сергійович.

– Всі там будемо, – зовсім не заспокоїла свого пацієнта лікар і, суворим голосом, зажадала не затримувати чергу.

До реєстратури Сергій Сергійович йшов, як уві сні. Тільки верескливий голос реєстраторки привів його до тями, відпрацювавши краще нашатирю.

Простягнувши у віконце запис із лікарськими каракулями, Сергій Сергійович попросив записати його на найближчі числа для обстежень.

– Так, на це обстеження, – тицьнула пальцем в одне зі слів реєстратор, – запис через три тижні тільки, а ось на це через місяць. Записую?

Який місяць? Які три тижні? У нього, можливо, час на хвилини йде, а йому тут такі терміни називають!

– Не подобається, ідіть у платну, – огризнулася реєстраторка, випихаючи у віконце аркуш із призначеннями. – Наступний!

“А ось і піду! На здоров’ї економити не можна”, – палав праведним гнівом Сергій Сергійович, забувши від злості, що в нього щось неприємно коле в попереку.

Вирішивши не тягнути із цією справою, Сергій Сергійович одразу після повернення додому зайнявся пошуком платної клініки. Набравши телефон, він був готовий до тривалих гудків, а потім до не менш тривалої лайки, що йому треба потрапити на обстеження зараз, а не через місяць.

Але вже через п’ять хвилин він сидів і здивовано чухав потилицю. Вже завтра він зможе й аналізи здати, і пройти обстеження. І все це без черг та довгого очікування. Тільки гроші плати, як то кажуть.

У клініку Сергій Сергійович все ще йшов насторожений, досвід спілкування у своїй місцевій поліклініці ще був свіжим у пам’яті. Але все пройшло швидко та буденно. Аналізи взяли, обстеження провели, завтра видадуть усі результати.

Обійшлося це, звичайно, у копійчину, але Сергій Сергійович розсудив, що не в його становищі скупитися, життя дорожче. Тому, відчайдушно махнувши рукою, він вирішив записатися в цій клініці й до лікаря. Гуляти так гуляти!

Ось за два дні Сергій Сергійович вже тупцює перед кабінетом лікаря. Людей у коридорі немає, і від цього Сергію Сергійовичу якось некомфортно. Але він бере себе в руки та стукає до кабінету.

Мелодійний голос відгукується, запрошуючи його увійти. Сергій Сергійович заходить і статуєю застигає у проході. За столом сидить та сама худенька жінка у великих окулярах, у якої він вже був на прийомі у своїй поліклініці.

Тільки зараз у неї на обличчі щира зацікавленість та легке співчуття, таки не від хорошого життя люди потрапляють до цього кабінету.

– Ну що ж ви стоїте? Сідайте! Розповідайте, що турбує, – ласкаво попросила лікарка.

Сергій Сергійович абияк розповів про свою хворобу, дав результати аналізів і обстежень і втягнув голову в плечі, минулий досвід спілкування з цією особою приємним він назвати не міг.

– Ай яй яй! Запустили ви ситуацію, Сергію Сергійовичу! Але нічого, зараз ми вам укольчики пропишемо, курс пройдете і будете як новенький, – проворкувала лікарка з якоюсь материнською інтонацією.

Наступні двадцять хвилин вона докладно розповідала в кінець здивованому Сергію Сергійовичу що з ним, як з цим боротися, які наслідки можуть бути. А потім м’яко і терпляче відповідала на запитання Сергія Сергійовича, які явно віддавали ідіотизмом.

– Будьте здорові, – з усмішкою побажала лікар Сергію Сергійовичу наприкінці прийому.

Той все ще перебував під враженням від таких разючих змін, тому виховання вистачило тільки швидко “дякнути”, з другої спроби потрапити у двері та викотитися з кабінету раптово доброзичливого лікаря.

– А може, це й не вона була минулого разу? – Слабо вірячи самому собі міркував Сергій Сергійович. Але він точно знав, що сьогодні була та сама лікар, що і кілька днів раніше втішала Сергія Сергійовича словами “всі там будемо”.

Але яка величезна різниця між тією суворою тіткою, від погляду якої хотілося втопитися, і цією турботливою та милою дівчиною, явно професіоналом своєї справи.

Прийом обійшовся Сергієві Сергійовичу в кругленьку суму, але він вважав, що це коштувало кожної витраченої копійки. За такі дива перетворення не шкода. Ну, і за лікування звісно.

КІНЕЦЬ.