У невеличкому селі на Львівщині, де кожен дім знав запах свіжоспеченого хліба, жили Сергій та Світлана. Подружжя було молоде, амбітне, але потребувало фінансів.

Їхня хата, хоч і затишна, потребувала ремонту, а мрії про власну машину чи подорож до моря залишалися лише мріями.

Одного вечора, сидячи за столом при світлі старої лампи, Сергій сказав:

— Світлано, я чув, у Німеччині на будівництві платять добре. Поїду, зароблю, і ми нарешті заживемо як люди!

Світлана, з характером гострим, як перець, лише пирхнула:

— Ти думаєш, тільки ти можеш заробити? От побачиш, я теж поїду на заробітки і доведу, що можу привести більше грошей, ніж ти!

Так і почалася їхня суперечка, яка переросла у своєрідне змагання.

Сергій, не гаючи часу, зібрав валізу, попрощався з Світланою та вирушив до Німеччини, а жінка, не бажаючи відставати, через місяць подалася до Італії. Обоє були впевнені, що повернуться додому з повними кишенями.

Сергій прибув до Мюнхена з великими надіями. Його найняли на будівництво нового торговельного центру. Робота була важкою: носити цеглу, мішати бетон, працювати під пекучим сонцем чи дощем.

Але платня обіцяла бути достойною — 12 євро за годину. Сергій уже уявляв, як повернеться додому з новеньким телевізором і подарунком для Світлани.

Та реальність виявилася іншою. Посередник, який влаштував Сергія на роботу, забрав половину його заробітку як “комісію”. Житло в гуртожитку коштувало дорого, а їжа в Німеччині виявилася не такою дешевою, як він сподівався.

До того ж, одного дня Сергій необережно впустив інструмент із риштування, за що отримав штраф від бригадира. Кожен тиждень він відкладав якісь копійки, але їх було так мало, що мрія про багатство почала танути.

— Нічого, — казав собі чоловік, — я ще покажу Світлані, хто тут справжній годувальник!

Він писав дружині повідомлення, перебільшуючи свої успіхи:

“Тут усе добре, заробляю купу грошей, скоро машину купимо!” Але в глибині душі розумів, що за місяць ледве назбирав на квиток додому.

Тим часом Світлана приїхала до Неаполя, де влаштувалася доглядальницею за літньою синьйорою Анною. Робота здавалася простою: готувати їжу, прибирати, допомагати старенькій.

Жінка була впевнена, що заробить більше за Сергія, адже чула, що в Італії платять до 1000 євро на місяць за таку роботу. Вона уявляла, як повернеться додому з новою сукнею, золотими сережками і, головне, з гордістю, що перемогла у їхньому змаганні.

Але синьйора Анна виявилася не такою простою. Вона була примхливою: то їжа не така, то в будинку замало прибрано, то Світлана “надто повільно ходить”.

До того ж, Світлана не знала італійської, і спілкування з синьйорою нагадувало гру в шаради. Одного разу Анна звинуватила Світлану в тому, що вона нібито вкрала її срібну ложку (яка, як з’ясувалося, просто впала за шафу).

Роботодавець погрожував звільненням, і Світлана, щоб довести свою чесність, витратила частину заощаджень на подарунок для Анни — нову ложку.

Життя в Італії також било по кишені. Оренда маленької кімнатки поглинала більшу частину заробітку, а продукти в супермаркеті коштували в рази більше, ніж у рідному селі.

Жінка намагалася економити, але одного дня її гаманець украли в переповненому автобусі. Вона залишилася без готівки, а банківська картка ще не була активована.

У відчаї Світлана дзвонила Сергієві, вихваляючись, що “все йде за планом”, хоча насправді ледве зводила кінці з кінцями.

Минув місяць. Сергій і Світлана щовечора писали один одному повідомлення, перебільшуючи свої успіхи. Сергій розповідав про “круті проєкти” на будівництві, а Світлана — про “щедру синьйору”, яка нібито обіцяла їй премію. Але правда була іншою.

Чоловік потрапив у халепу, коли його бригада випадково залила бетоном не той фундамент. Роботодавець звинуватив Сергія в недбалості, і йому довелося відпрацьовувати збитки безкоштовно. У результаті за два місяці він не заробив майже нічого, крім боргу за гуртожиток.

Світлана ж одного дня дізналася, що синьйора Анна планує переїхати до доньки, і її послуги більше не потрібні. Роботодавець виплатив їй лише половину обіцяної суми, мотивуючи це тим, що Світлана “не виправдала очікувань”. Без роботи і з порожнім гаманцем жінка зрозуміла, що пора повертатися додому.

Коли Сергій і Світлана зустрілися в рідному селі, обоє виглядали втомленими, але гордо тримали голову. Вони сіли за той самий стіл під старою лампою і почали розповідати свої історії.

Спочатку кожен намагався переконати іншого, що “майже заробив мільйон”, але зрештою правда вилізла назовні. Сергій зізнався, що повернувся з боргами, а Світлана — що втратила навіть ті гроші, які взяла з собою.

Вони довго сміялися, згадуючи свої пригоди, і зрозуміли, що їхнє змагання було безглуздим. Грошей вони не заробили, але привезли дещо цінніше — розуміння, що справжнє багатство — це їхня сім’я і підтримка одне одного.

— Може, наступного разу поїдемо разом? — запропонував Сергій, обіймаючи Світлану.

— Тільки якщо ти не хвалитимешся, що заробиш більше, — усміхнулася вона.

Так закінчилася їхня заробітчанська пригода — без грошей, але з новим досвідом і міцнішим зв’язком. А в селі ще довго переповідали їхню історію, додаючи щоразу нові деталі, як це заведено в українських селах.

Після невдалої спроби заробітків у Німеччині та Італії Сергій і Світлана повернулися до рідного села на Львівщині з порожніми кишенями, але з новим розумінням.

Їхнє змагання виявилося безглуздим, а втрачені гроші стали болючим уроком. Проте мрії про краще життя нікуди не поділися, і подружжя вирішило не здаватися. Цього разу вони домовилися діяти разом, щоб уникнути попередніх помилок.

Одного осіннього вечора, коли холодний вітер гудів за вікнами, Сергій і Світлана сиділи за чаєм і гортали оголошення про роботу за кордоном. Світлана, тримаючи в руках стару записну книжку, запропонувала:

— Сергію, а що, як спробувати Польщу? Там ближче, і я чула, що на складах платять непогано. До того ж, ми будемо разом, і ніяких дурних змагань!

Сергій кивнув, хоч і з легким сумнівом у погляді. Після невдачі в Німеччині він став обережнішим, але ідея працювати разом зі Світланою його надихала.

Вони зв’язалися з агенцією, яка обіцяла влаштувати їх на склад логістичної компанії неподалік Варшави. Умови здавалися привабливими: 15 злотих за годину, житло від роботодавця і ніяких посередників, які забирають половину заробітку. Зібравши останні заощадження, подружжя вирушило в нову пригоду.

Польща зустріла їх сірим небом і гамірним вокзалом у Варшаві. Сергій і Світлана, тримаючись за руки, відчували змішані почуття: надію, страх і легке передчуття чогось нового.

Їхній роботодавець, пан Марек, виявився суворим, але справедливим чоловіком. Він провів їх до гуртожитку — чистого, але тісного, де вони ділили кімнату з іншими заробітчанами з України. Умови були кращими, ніж у Німеччині чи Італії, але все одно далекими від комфорту.

Робота на складі виявилася монотонною, але не надто складною. Сергій сортував коробки з електронікою, а Світлана пакувала замовлення для інтернет-магазину.

Вони працювали в різні зміни, тож бачилися лише ввечері, коли, втомлені, падали на ліжко і ділилися враженнями. Перші тижні здавалися обнадійливими: платня надходила вчасно, а витрати на їжу та житло були помірними. Світлана навіть почала планувати, як вони куплять нову пральну машину для хати.

— Бачиш, Сергію, разом ми сила! — радісно казала вона, підраховуючи зароблені злоті.

Але Сергій, пам’ятаючи попередні невдачі, лишався обережним:

— Не поспішай, Світлано. Давай зберемо хоча б на ремонт даху, а тоді мріятимемо.

Минув місяць, і подружжя почало помічати, що заробляти “великі гроші” не так просто. Робота на складі була виснажливою: 10-годинні зміни, постійний поспіх і тиск від бригадирів, які вимагали швидкості.

Одного дня Світлана випадково пошкодила дорогущий смартфон, неправильно запакувавши його. Їй довелося сплатити штраф, який з’їв половину її тижневого заробітку. Вона намагалася триматися бадьоро, але ввечері, коли Сергій обіймав її, зізналася:

— Я так старалася, а все одно щось пішло не так. Може, ми не створені для заробітків?

Сергій, хоч і сам був розчарований, підбадьорював:

— Не здавайся, ми ж разом. Пройдемо це, і все буде добре.

Та невдачі чатували на кожному кроці. Сергій занедужав і пропустив кілька змін. Без його зарплати бюджет сім’ї похитнувся. До того ж, гуртожиток, який спочатку здавався пристойним, почав дратувати: сусіди голосно гуляли ночами, а гаряча вода зникала щоразу, коли вона була найпотрібнішою.

Світлана, яка завжди пишалася своєю ощадливістю, намагалася економити на всьому, але ціни в Польщі виявилися вищими, ніж вони очікували. Навіть прості продукти, як хліб чи молоко, здавалися розкішшю.

Одного вечора, коли вони сиділи в кімнаті, Світлана дістала листок і почала підраховувати їхні заощадження. Виявилося, що після всіх витрат і штрафів вони ледве покривали витрати на життя. Мрія про ремонт даху чи нову машину знову віддалялася.

— Може, ми щось робимо не так? — задумливо спитала Світлана. — Усі ж їздять на заробітки і повертаються з грошима. Чому в нас не виходить?

Сергій лише зітхнув:

— Може, справа не в нас, а в тому, як усе влаштовано? Посередники, штрафи, дорогі ціни… Це як гра, де виграти важко.

Одного дня на складі з’явився новий працівник — Микола, чоловік середнього віку з Тернопільщини. Він уже кілька років працював у Польщі і знав усі тонкощі заробітчанського життя.

Побачивши, як Сергій і Світлана намагаються впоратися з труднощами, він запросив їх на каву після зміни. Микола розповів, що успіх на заробітках залежить не від того, скільки ти працюєш, а від того, як ти обираєш роботу.

— Ви пішли через агенцію, так? — спитав він. — Вони завжди беруть своє. Треба шукати прямі контракти з роботодавцями. І ще: не бійтеся вчитися. Якщо знатимете польську чи матимете якусь спеціальність, платитимуть більше.

Микола порадив Сергію пройти короткий курс електрика, а Світлані — вивчити основи польської мови, щоб влаштуватися, наприклад, адміністратором у готель.

Він навіть поділився контактами перевірених роботодавців і допоміг подружжю скласти план. Світлана, яка завжди була готова до нового, записалася на безкоштовні мовні курси для мігрантів, а Сергій почав відвідувати вечірні заняття з електротехніки.

Наступні місяці були важкими, але плідними. Світлана, хоч і з труднощами, почала розмовляти польською. Її старання помітив керівник складу, і незабаром її перевели на посаду координатора зміни — робота була легшою, а платня вищою.

Сергій закінчив курс електрика і отримав пропозицію працювати на іншому об’єкті, де платили 20 злотих за годину. Вони з Світланою нарешті почали відкладати гроші, хоч і повільно.

Життя в Польщі стало більш передбачуваним. Вони переїхали до дешевшої квартири, яку знайшли через знайомих Миколи, і навчилися економити без шкоди для себе.

Світлана навіть почала готувати українські страви для сусідів, що стало маленьким джерелом додаткового доходу. Сергій, який раніше не любив учитися, виявив, що електротехніка йому до душі, і почав мріяти про власну маленьку майстерню вдома.

Через рік Сергій і Світлана повернулися до рідного села. Вони не привезли мільйонів, як мріяли, але мали досить, щоб відремонтувати дах і купити стареньку машину.

Та головне — вони повернулися з новим досвідом і впевненістю. Світлана записалася на курси адміністраторів у Львові, сподіваючись знайти роботу в місцевому готелі, а Сергій планував відкрити невеличку електротехнічну майстерню.

Сидячи за тим самим столом під старою лампою, вони сміялися, згадуючи свої пригоди. Світлана жартувала:

— Ну що, Сергію, я ж казала, що разом ми сила!

Сергій усміхнувся і додав:

— А я казав, що головне — не здаватися. І знаєш, може, ми не стали мільйонерами, але ми стали кращими.

Їхня історія розлетілася селом, і сусіди, які раніше сміялися з їхніх невдач, тепер просили порад. Сергій і Світлана ділилися своїм досвідом, наголошуючи: заробітки — це не про швидкі гроші, а про терпіння, навчання і підтримку одне одного.

І хоч мрія про море все ще була далекою, вони знали, що разом зможуть її здійснити.

Джерело