Марина сиділа на табуретці і гірко плакала. Хвилі пшеничного волосся струменіли по спині.

– І що ж мені тепер в дівках сидіти все життя?! – схлипувала вона.

Її мати, Тетяна Петрівна, глянула на свого чоловіка.

– Не вигадуй, – сказав батько.

– Влаштувала тут. Я ж не казав, що зовсім не можна заміж, чоловіка гідного треба знайти, а потім вже вирішувати.

– А що вирішувати, тату, я вже давно все вирішила.

– Тобі всього вісімнадцять, мала ти ще…

– Паспорт є, значить, можу робити все, що я захочу.

– Тетяно, ну хоч ти їй скажи!

Мати тільки посміхалася, згадуючи свою молодість. Вона стояла, підперши однією рукою щоку, у своєму старому халаті й кивала.

Їй чоловік зробив пропозицію одразу після випускного вечора в школі. А восени вони зіграли весілля, бо мати вже носила під серцем синочка.

Батько ж бачив у дочці все ту ж сміливу Маринку з двома бантиками на голові. Він вів її до школи в перший клас, а вона підстрибувала від радості. Коли тільки й встигла вирости?

Іван Сергійович махнув рукою і вийшов на вулицю.

– Чого ти до батька так? У нього турбот купа, а тут ти сарафаном крутиш, встигнеш. Посаг не підготувала, а все туди ж. Атестат отримай для початку.

– Тобі добре говорити, у тебе є батько. А в мене Миколку відведуть, і що робитиму?

– Що, що?! Іншого нареченого знайдеш. Відповідального і справжнього мужика. Якщо твого Миколку дівки як туди-сюди водити стануть, може й не потрібен тобі такий кавалер.

Марина сиділа на тій же ж табуретці і погляд її, спрямований в далечінь, був задумливий…

…У їхній родині було двоє дітей. Старший син Сергій і молодша Марина.

Різниця сім років була непереборною між братом і сестрою. Він завжди вважав її маленькою, не сприймав те, що радила Марина щодо незаміжніх дівчат, що попереджала.

Сергій ніяк не міг визначитись. Жодна зі знайомих йому красунь не торкнулася серця. Та й хороводи водити не було коли, син разом із батьком були фермерами, тримали корів, курочок, поросяток, кроликів, город великий засаджували, косовище мали, все самі.

Марині не терпілося заміж, трохи і через весь цей спосіб життя, через важку повсякденну працю.

Микола планував переїхати в місто з села і ця перспектива приєднатися до жінок, які прогулюються парком, з зачісками і манікюром, дуже дівчину манила.

Тому тема весілля піднімалася в розмовах дочкою часто, і вже не сприймалася батьками всерйоз…

…– Вам газета, – простягла Марині згорнутий папір молода жінка.

Марина подякувала, а сама стояла і розглядала листоношу.

– Серйозна, гарна така, обличчя світле, миле і каблучки на пальці немає. Мовчить, у вічі не дивиться. Діловита…

Нова співробітниця, яка працювала на посаді листоноші всього місяць, була немов протилежністю баби Олени, яка розвозила пошту завжди, скільки Марина себе пам’ятала.

Баба Олена була огрядна, весела, завжди новини всі розповідала, від неї й дізнавалися мешканці, де і що діється, газети не потрібні були. А потім її не стало… Тільки й залишився старий велосипед і сумка…

…– Сергію! Ходи сюди, і пошвидше.

– Що? Чого галасуєш?

– А ця тобі, як, дивись, педалі енергійно крутить?

– Та ну тебе, думав, сталося щось. Ти знову за своє? Іди, кроликів годуй!

– Я піду, а ти в черговий раз втратиш своє щастя, – єхидно говорила сестра.

– Вона ж стара для мене і дитина в неї.

– Ось подивися, вже все про неї знає, а каже, не цікавить. Чого ж вона стара? Одягнена просто так, хустка ця, холодно ж на велосипеді.

– З хлопцем вона живе, йому років чотирнадцять, ось і рахуй, старша вона, чи ні. Що там у тебе з математики було?

– Чотири. По-твоєму, якщо з дитиною жінка, то щастя не заслужила?

– Заслужила, чому ж. Але й ти не забувай, що в мене вибір он який, – і брат розвів руками.

– Ну й сиди пишайся до пенсії! Хороших швидко розбирають, залишиться не зрозуміло хто.

Сергій хотів сказати, що вона сама ще в дівках сидить, і черги з наречених за парканом немає, а значить, не така вже й хороша, але рота не відкрив. Подивився на сестру.

Сестра зовні дуже була схожа на батька. Висока, худенька. Для сільської роботи не годиться, а ось для міста якраз. Модельна зовнішність прямо, і цей погляд…

Сергій був весь у матір, наче помінялися вони з батьком, коли народилися діти. І природа увібрала у нащадків найкраще. Син не був високим на зріст, але був кремезний…

…Весна швидко загубилася в турботах і посівній, і ось уже літо зарясніло різнокольоровими полями, розлилося солодким запахом полуниці.

Сергій із батьком готували робочу техніку до збирання врожаю. Батько відправив сина у місто, купити запчастини, а сам продовжував ремонт.

Сергій повертався назад. Асфальтована дорога спритно повернула ліворуч, а Сергій поїхав прямо до села.

На одному з пагорбів він побачив листоношу. Вона сиділа спиною до дороги, перед нею лежав велосипед. Фігурка її стрепенулася, коли почувся шум машини, що наближалася. Вона не обернулася. Тільки зсунула свою хустку на чоло. Сергій повернув з дороги і зупинився поряд.

– Здрастуйте, – голосно промовив він, підійшовши ближче. – Допомога не потрібна, може підвезти? – показав він у бік свого джипа.

– Ні, дякую, я відпочиваю, – сказала вона і спробувала прикрити ногою спущене колесо.

– Ой, так у вас колесо спущене! – Сергій одразу ж сів і почав оглядати шину.

– Так? – здивовано підняла вона брову. – Я відпочити сіла, тут гарно, навіть не помітила…

Вона почала знімати хустку, і тут Сергій застиг з колесом в руках… Він не міг відвести від жінки погляду!

Завитки каштанового волосся, наче звільнившись, розсипалися по її плечах. А сірі на перший погляд, мали зелений відтінок. Вона посміхнулася. Сергій засоромився.

Скільки їй років, чи є в неї діти, чоловік? Його нічого не цікавило. На той момент він зрозумів, нарешті, що таке кохання. Відвести погляд він уже не міг.

Сергій дійсно дуже зніяковів. Це відбувалося з ним вперше.

– Спробую накачати колесо, – нарешті зміг сказати він.

– А ні, дякую, не треба, мені брат накачає, – відмахнулася вона.

Сергій підвівся, щоб не показувати їй, свого стану, схопив велосипед і хотів забрати його в машину.

Листоноша теж встала і спробувала повернути на місце свій велосипед. Так і стояли вони, дивлячись один на одного.

– Тут іти пішки і тягти на собі велосипед ще кілометрів сім, вісім. Я довезу.

– Я навпростець, так коротше. Відпусти.

А Сергій не міг. Та й вперше у його житті йому відмовляли. Будь-яка дівчина з села сама напросилася б до нього в салон, щоб просто покататися. А ця.

– Ну й недолу… Там болото! – Сергій кинув ту частину велосипеда, яку тримав, і відвернувшись, пішов до машини.

Більше він навіть не глянув на неї. Проїхав повз. Біля пошти в селі зупинився і зайшов у магазин, який був у відділенні. Дуже хотілося пити.

– Сергію, ти з міста? – даючи здачу, спитала працівниця пошти.

– Так, – випивши пів пляшки води, відповів він.

– А Лесю ти не бачив по дорозі? Треба термінового листа вручити.

– Листоношу цю вашу?

– Так, Олександру.

– Бачив. Зупинився я, навіть запропонував підвезти, у неї спустило колесо. Так насварилася, велосипед із рук забрала.

Працівниця пошти розхвилювалася.

– Недолугий ти. У неї батьки на машині їхали і… Опинилися на узбіччі. Не стало їх… Вона з братом на руках сама залишилася, от і не їздить на автівках. Ех ти!

– Я ж не знав! – почав виправдовуватися Сергій.

– Так. Поїхали, повеземо листа.

Сергій відвіз робітницю пошти за адресою й назад. З’їздив до батька і віддав запчастини. А Олександра так і стояла перед очима.

– Ти чого, синку? Переодягайся, допоможеш.

– Справа в мене залишилася, тату. Я на дві години піду.

– Давай, – кивнув батько.

По вибоїстій дорозі Сергій летів. Леся знову стояла біля узбіччя, чекала, коли проїде машина. Майже половину шляху вона пройшла.

Сергій повернув з дороги, вийшов, закрив машину та підійшов до неї.

– Давай, – відібрав він велосипед.

– Я не поїду! – сказала вона і міцно стиснула руку.

– Я не пропоную їхати. Велосипед або в машину віднесу, або поведу так.

– На, – Леся відпустила руки і пішла вперед.

Спершу мовчали. Потім Сергій набрався хоробрості й сказав:

– Сергій мене звуть.

– Я знаю. А я Леся. Олександра.

– Ага. Теж уже знаю. Телеграму відвезли, не хвилюйся.

– Телеграма була? Термінова?

– Була. Вручили.

– Ти й не уявляєш, як мені допоміг! Я ж не думала, що колеса такі ненадійні.

Леся посміхнулася.

Сергій навіть зупинився.

– З мене пиріг. Чи ти млинці більше любиш?

– І пиріг, і млинці, і… – Сергій зрозумів, що надто старається.

Усвідомив, що поводиться як підліток.

– Я в їжі невибагливий.

– А я цибулю варену не люблю. Я її просмажую добре з морквою і тільки тоді в суп додаю.

– У мене мама так робить. Смачно.

– Ага, – кивнула вона.

Сергій провів її до пошти і залишився стояти, коли вона зникла за дверима.

– Сергію, ти чого? – спитала Леся, побачивши його у вікно і, вискочивши надвір.

– Велосипед полагодити треба…

– Завтра вже. Все, дякую, йди.

Сергій не хотів іти. Йому хотілося стояти біля пошти вічно, чекати, коли з дверей вийде Олександра.

– Авто.

– Що? – перепитав він.

– Машина залишилася там на дорозі.

– Так я пам’ятаю.

Сергій із батьком з’їздили, забрали джипа. Вже вдома за пізньою вечерею, мати якось дивно поглядала на сина. Марина обернулася до неї й сказала:

– Ну, я ж тобі говорила.

Мати сіла за стіл, підсунула до себе чашку з чаєм і посміхнулася, поглядаючи на батька, який нічого не підозрював, а потім на задумливого, з легкою усмішкою на обличчі сина. Він нічого не їв, дивився в тарілку.

– Все, можна тепер сватів запрошувати, чи будемо чекати, коли ваш легінь зробить нам ласку повідомити?

Сергій недобре зиркнув на сестру.

– Я вже все знаю, мені сорока принесла на хвості.

Мати тактовно промовчала і торкнулася дочку за руку:

– Микола давно не заходив, як у нього справи?

– Роботу хорошу шукає в місті, на весілля багато грошей треба, – відпивши ковток із чашки, сказала дочка й подивилася на брата.

– На жнивах міг би з нами заробити, якби залишився.

– Ми в місті будемо жити, – сестра зробила ще ковток чаю.

Батько, який не розуміє, що відбувається, стежив за розмовою, повертаючи голову то в один, то в інший бік.

Сергій стояв на ґанку, піднявши голову вгору. Стояв так непорушно вже кілька хвилин. Мати не витримала і тихенько вийшла до нього.

– Завтра рано вставати.

– Не можу навіть заплющити очі.

Мати обійняла сина.

– Тоді не сумнівайся, Сергію, що це справжнє почуття, і це тільки початок, воно зростатиме і міцнітиме. У мене так було, – сказала мати.

Сергій зітхнув.

– Ніколи б не подумав, що таке можливо і я на самому початку шляху.

– А вона?

– Я не знаю, – знизав він плечима. – До речі, вона сказала, що цибулю спочатку обсмажує, а потім у суп.

Мати посміхнулася:

– Значить, подобаєшся ти їй. Ти про неї вже знаєш більше, аніж усі інші. Я рада за тебе синку.

Мати погладила сина по спині і пішла в хату. А Сергій ще довго стояв на ґанку, згадуючи всі деталі минулого дня і малюючи у своїй уяві безліч наступних…

КІНЕЦЬ.