— Дівчино, дозвольте поряд з вами присісти? – У майже порожньому трамваї поруч зі мною, що сидить біля вікна, зупинився дуже симпатичний хлопець.

Звичайно ж, він міг зайняти будь-яке вільне місце, це був просто привід познайомитися. А що я? Я молода, симпатична та незаміжня була.

Семен, як звали мого нового знайомого, виявився цікавим співрозмовником, але моя зупинка невблаганно наближалася. Хлопець, мабуть, усе зрозумів, і останні цифри свого телефону я диктувала йому буквально вже у дверях.

— Я поки що з мамою живу, – розповідав мені Семен того ж вечора, коли ми з ним гуляли нічним містом, – працюю, а ти чим займаєшся?

Я розповідала про себе: студентка останнього курсу, теж живу з батьками, намагаюся підробляти, але дохід поки що смішний, тож я цілком і повністю на шиї тата й мами.

— Спорт любиш? – поцікавився юнак.

— Ну бігаю вранці, пару разів на тиждень ходжу в спортзал, на більший час не вистачає, але фізичну форму і м’язи в тонусі треба підтримувати, – відповідаю.

— Я теж так вважаю, – погодився Семен, – здоровий спосіб життя, свіже повітря та відсутність шкідливих звичок, це так рідко зараз, але я радий, що наші погляди в цьому збігаються!

Погуляли, провів мене новий знайомий до під’їзду, наступного дня знову зателефонував:

— Чим увечері плануєш зайнятися? Чи не працюєш сьогодні? Прекрасно. Я б дуже хотів запросити тебе смачно повечеряти, згодна?

Уява намалювала в моїй голові гарну картинку: тихий ресторанчик чи кафе, я вся така гарна, в гарних келихах іскриться моя улюблене напівсухе, приємна музика…

— Яка ти! – ахнув Семен, коли я до нього вийшла, що називається, “при параді”, – підемо?

І ми пішли. Пройшли повз одного ресторанчика, минули літню веранду іншого, завернули в тихе подвір’я звичайних п’ятиповерхівок.

— Куди ти мене ведеш? – питаю.

— Май терпимість, – відповідає Семен, – тількине лякайся, ми йдемо до мене, але не думай нічого такого, я ж обіцяв тобі смачну вечерю.

“Вечеря” відкрила нам двері. “Вечеря” була в домашньому запраному халаті і представилася:

— Марія Михайлівна, мама цього красеня! Ну проходь, чого застигла, у нас все просто, скидай свої шпильки, ось тапки тобі.

Мені б бігти прямо з передпокою, не перевзуваючись у люб’язно запропоновані картаті тапки 43-го розміру, але ззаду був Семен, він люб’язно під лікоть підштовхував мене до кухні.

— Ну, їж! – запропонувала мені Марія Михайлівна, – Знаєш, як за старих часів працівників перевіряли перед тим, як найняти? За стіл із собою садили, якщо навертав за обидві щоки, значить – можна наймати, затятий буде в роботі!

Уплітати за обидві щоки мені належало картоплю в кропі, окрошку з чорним квасом, який я терпіти не можу і нарізане шматками сало.

У моїй голові промайнула картинка ідеальної романтичної вечері, яку уяву намалювало кількома годинами раніше і згасла.

— Семен у мене – завидний наречений, – накладала мені картоплю Марія Михайлівна, – працьовитий, не те що нинішня молодь. А у вас із ним все серйозно?

Тільки я відкрила рота, щоб заперечити, як почула Семена:

— Так, мамо, – сказав молодик, якого я бачила втретє в житті, вважаючи 30-хвилинну поїздку на трамваї, – ми збираємося одружитися.

— І правильно, чого тягнути, – схвалила Марія Михайлівна, – а земелька чекати не буде. Восени б перекопати, навесні картоплю посадимо, буряки.

— Я машину на сина переписала, – пояснила мені жінка, – буде на чому їздити.

— Земля в мене за містом, – продовжив цей театр абсурду Семен, – 2 гектари. Будинок потім збудувати можна, а поки що на машині їздитимемо і копатимемо. Земля в селі, 50 кілометрів від міста. Ти мені одразу сподобалася, спортивна, ділова, хватка…

Тапки летіли з моїх ніг в буквальному значенні цього виразу. Втративши один прямо під столом з окрошкою і салом, а другий у дверях між кухнею та передпокоем цього гостинного будинку. Ніколи ще я так швидко не бігала за трамваєм на високих підборах, висловлюючи вдячність всім моїм фізрукам: і в школі, і в інституті, забувши, що цей предмет я особливо ніколи і не любила.

— Наздоганяв? – Сміючись спитала мама.

— Не знаю, – кажу, – я не оглядалася.

Тато висловив думку про те, що не для того дочку вирощували, щоб вона 2 гектари землі обробляла в чужому забутому людьми та Богом місці, і що, якщо Семен чекатиме мене біля під’їзду, то він це бажання у зятя-самозванця швидко відіб’є.

Семен не намагався мене переслідувати. Кілька місяців я приймала запрошення від хлопців кудись сходити, а виходила в кросівках. Вигляд окрошки викликав у мене напад нервового сміху. А потім забулося.

У мене почалися нові стосунки, мій хлопець зробив мені пропозицію, ми вже купили обручки, а я все питала, чи немає у обранця десь в селі пари гектарів землі, яку потрібно обробляти?

— А треба? – Запитав мене наречений, – Я в принципі людина зовсім від землі далека. Землю визнаю лише у квіткових горщиках.

Я соковито поцілувала його за таке визнання.

Минуло 2 роки.

— Дівчино, дозвольте поряд з Вами присісти? – Здригнувшись, почула я одного разу по дорозі з роботи в майже порожньому трамваї.

Картина маслом: наді мною стоїть Семен зовсім мене не впізнаючи і намагаючись вдруге залучити мене в землекопи. Мабуть, за 2 роки охочих обробляти спадковий бабчин колгоспний пай так і не знайшлося.

— Сало і окрошку я не люблю, – відповіла я сміючись, – одружуватися і копати два твої гектари в селі – я не згодна. І ось ще що, одружена я вже. Так і передай Марії Михайлівні.

Я вийшла на наступній же зупинці, від дверей обернулася – у погляді Семена читалася глибока задумливість, навіть лобик зібрав у гармошку: намагався пригадати, сердешний.

КІНЕЦЬ.