– Сашо, ти знаєш, хто сьогодні дзвонив нам на домашній телефон? Андрій Микитенко, ти його пам’ятаєш? Він хотів поговорити з тобою. Просив твій мобільний телефон, але я не дала, ну, може, ти не хотів із ним говорити… Тоді він залишив свій номер, – сказала Сашку мама.

– Андрій Микитенко, мамо, нагадай мені, хто це? – здивовано спитав Сашко. – можливо, ці хлопці – нові постачальники із заводу? Але тоді, звідки він знає номер мого домашнього телефону? Здається, ними майже ніхто не користується.

– Сашко, синку, ну, добре, що ви з Людою вирішили відпочити кілька днів, але не багато хто собі може навіть телефон дозволити…

Андрій – це твій друг із села, куди ти їздив до бабусі, забув, чи що? – відповіла йому мати. Сашко згадав свої дитячі роки та погодився передзвонити Андрію.

Коли Андрій відповів, він був радий чути Сашка і запросив його відвідати їхнє старе село. Сашко спочатку відмовився, але потім передумав.

Вони з Людою зібрали речі та вирушили до села. Їх зустрів Андрій та його родина, і вони сіли вечеряти. Увечері вони гуляли та згадували свої дитячі забави.

Саша та Люда були натхненні гарною природою та насолоджувалися своїм перебуванням у селі.

Коли вони повернулися додому, подумали, що шкода, що багато красивих місць, таких як їхнє село, занедбані, оскільки люди переїжджають до міст. Саші спала на думку ідея допомогти селу та її мешканцям.

Він звернувся до Андрія з пропозицією інвестувати у село та допомогти його відновити. Андрій спочатку сумнівався, але погодився.

Сашко вклав гроші у село, відремонтував ферму, побудував новий міст та допоміг повернути життя у село.

У село повернулася молодь, почали процвітати нові підприємства. Сашко та Люда були задоволені своїм рішенням допомогти селу і жодного разу не пошкодували про нього.

КІНЕЦЬ.