Люда вставила фотографію в рамку та повісила її на цвяшок. Вона відійшла на пару кроків, щоб краще оцінити знімок.

– Сашко, ну як? – Запитала вона. – Правда, я тут дуже гарна?

Сашко підійшов до стіни, жартівливо насупився, подумав і відповів:

– Ну це на тлі мене ти така гарна.

Люда засміялася. Який же він все-таки смішний, цей Сашко весь час веселить її. Люді подобався цей знімок: вони такі тут щасливі, обоє сміються. От би все життя так, аж до старості! У квартирі Сашка була ще одна пам’ятна фотографія у рамці, на ній було зображено його діда якого давно не стало, і на честь якого і назвали Сашка. Більше у його будинку фотографій не було, навіть дитячого альбому.

Сашко не любив розповідати про своїх батьків, навіть згадувати про них не хотів. Якщо Люда намагалася заговорити про них, він жартував або відразу змінював тему. Вони живі-здорові, живуть у якомусь селі, але спілкуватися з ними він не хоче, особливо з батьком. З мамою хотілося б поспілкуватися, але краще не треба. Вона зрідка йому дзвонить, але зазвичай розмова у них коротка, пара фраз, що все добре.

– Сашко, а квартира в тебе чия? – Запитала його Люда на самому початку їх відносин.

– Дідуся, батька моєї мами. Він колись теж посварився з нею, коли вона вирішила вийти заміж за батька, але з дідом ми часто спілкувалися, він мене любив. А коли я закінчив школу, то виїхав назавжди з села до нього до міста.

– Тобі не подобалося жити в селі, того ти й поїхав?

– Можна і так сказати, – неохоче відповів Сашко. – Яка ж ти в мене цікава! Ти випадково не приватний детектив?

Знову все перевів на жарт! Дивна сімейна таємниця.

Коли Сашко зробив їй пропозицію, Люда із задоволенням прийняла її. Але яке ж весілля без батьків? Потрібно хоч попередити їх, але Сашко навідріз відмовлявся. Якось Люда зустріла в під’їзді стареньку сусідку Сашка – добродушну бабу Валю.

– То ти будеш, нареченою Сашка? – Запитала вона. – Красуня, у хлопця явно є смак. І дідові б ти сподобалася.

– Дякую! – сказала Люда і перейшла майже на шепіт. – А де Сашкові батьки живуть?

Їй здавалося, що таку велику таємницю треба дізнаватися пошепки. Але тітка Валя весело й голосно сказала:

– Ну так знаю де – у селі Калинівці. Інна як на медсестру вивчилася, так і вискочила заміж. Дід Сашка дуже сердився – він же її виховав один, а вона його не послухала і вибрала нареченого, який йому був не до вподоби. Інна рано осиротіла, тому її батько і виховував, а вона йому ніби на перекір вийшла заміж. Але хоч онука йому возили, та й то добре.

– Маму Інною звати? А прізвище зараз її як?

– Інна, її звуть. А прізвище… Було Бондаренко, а зараз не знаю.

Дивно! Дід Бондаренко і Сашко теж Бондаренко. Що – мама прізвище не змінювала, чи що? Чи Сашко незаконнонароджений? Багато запитань, мало відповідей. Від самого Сашка нічого не дізнатися. Подали заяву, Люда ще раз зробила спробу поговорити з нареченим про батьків, але марно. От і вирішила вона з’їздити до Калинівки, щоб дізнатися щось про його батьків, і, якщо вдасться – помирити їх із сином.

У Калинівці Люда швидко знайшла будинок медсестри Інни Олександрівни. На городі порався якийсь чоловік, вона його покликала до паркану.

– Доброго дня, тут живе Інна Олександрівна? – Запитала Люда, чоловік відповів кивком. – А ви її чоловік? Розумієте, я наречена вашого сина, Сашка Бондаренка. Ми скоро одружимося, я хотіла б вас помирити перед весіллям. Ну не можна ж жити із сином у сварці.

– Сашко Бондаренко? – перепитав чоловік. – У мене немає такого сина.

Щось баба Валя наплутала. Люда хотіла відразу піти, але чоловік продовжив:

– У мене тесть був з таким ім’ям і прізвищем, але сина такого немає.

Люда зупинилася.

– А можна покликати Інну Олександрівну?

Чоловік трохи подумав, кілька разів скоса подивився на Люду, і мовчки зайшов до хати. За кілька хвилин до паркану вибігла майже сива, тендітна жінка. Вона схвильовано запитала Люди:

– Як там Радослав? Все з ним добре?

– Радослав? Хто це? – Люда була збентежена.

– Ой що це я? – розгубилася жінка. – Зайдіть до нас у двір, сядемо за столик, поговоримо. Я вас пригощу пирогами, щойно спекла. Проходьте будь ласка.

Коли на столі стояли пироги та парне молоко, Інна Олександрівна все розповіла Люді.

– Я дуже закохалася в Толіка, як тільки закінчила училище. Він народився в селі, виріс тут, і тому мене сюди відвіз, хоч мій тато цього й не хотів. Толік дуже побожний, як були його батьки, важливий і суворий, просить від сім’ї повного підпорядкування. Ось він і наполіг, щоб у первістка було ім’я Радослав. Я намагалася умовити чоловіка на інше ім’я, але мій чоловік нічого навіть чути не хотів. Але це ще півбіди, у нас прізвище таке, як сказати… Неблагозвучне, чи що?!

Інна Олександрівна пошепки озвучила прізвище. Люду мимоволі пересмикнуло – так, прізвище водночас і смішне, і дивне. Навіть соромно таке мати.

– Розумію вашу реакцію. Але мені довелося його теж взяти – батьки Толіка наполягли, такими були умови для заміжжя. Радослав ріс, у школі його невзлюбили, важко йому було, а Толік только сварився на нього і казав, що треба пишатися ім’ям та прізвищем. Багато у них сварок було різних.

А як Радослав підріс і поїхав до діда вчитися, то за першої ж нагоди поміняв ім’я та прізвище як у діда. Ось він і став Сашком Бондаренком. Після цього Толік сказав, що не має сина. Ось більше так і не примирилися. Мені соромно, але я тоді стала на бік Толіка. А що мені було робити – у мене ще дві молодші доньки ростуть, батько їм потрібен, вони хоча б з заміжжям прізвище змінять.

Так, історія сумна. На прощання жінки обнялися та обмінялися номерами телефонів, пообіцяли тримати зв’язок, адже Сашко небагатослівний із матір’ю, не має бажання з нею спілкуватися. Вже вдома Сашко зустрів її у клоунській перуці – все в його дусі.

– Як тобі подобається те, що тебе зустрічає Радослав, та ще й з таким прізвищем? – спитав він птихим голосом.

– Ти знаєш, що я в село їздила? – Запитала Люда.

– Так, мені мама дзвонила.

– Прости мене! Я просто хотіла якось помирити тебе з батьками перед весіллям.

– Та я на тебе не ображаюся. Просто переживав, що ти дізнаєшся про моє справжнє ім’я та прізвище, соромився цього, як мені все дитинство було соромно, та й взагалі – минуле в минулому. Хотілося просто стерти з пам’яті все, що було. А з батьком ми не помиримося вже, він дуже гордий і викреслив мене зі свого життя. Ну раз так справа повернулася, мені навіть трохи легше стало – Сашка Бондаренка ти вже точно не розлюбиш.

Весілля відзначили вдома у вузькому колі – кілька друзів, мама та бабуся Люди. Інна Олександрівна привітала молодят по телефону, але цього достатньо. Люда хоч би досягла того, щоб Сашко трохи більше став із матір’ю розмовляти, а батько досі так і не спілкується із сином. Ну що взяти від такого упертого чоловіка?

КІНЕЦЬ.