Ользі і Сашку чомусь цього літа дуже захотілося відпочити саме в селі. Хоча б тиждень, чи просто на вихідні.

Моря та готелі – пройдений етап, а в селі Сашко з Олею були тільки проїздом.

Корінні міські, вони знали життя в селі тільки за фільмами, або коли виїжджали на місцеві озера і зупинялися у торговців овочами біля узбіччя дороги поблизу сіл.

А нещодавно Оля подивилася мультик про село, і щось потягнуло.

– Давай з’їздимо, відпочинемо в селі? – сказала Оля. – На сіні поваляємось, на річку сходимо. Ну, загалом спробуємо щось незвичайне для себе.

– У тебе хтось є в селі?

– Ні, але ж можна якось будиночок забронювати.

– Це тобі не готель. Гаразд, розберемося.

Колега Сашка порадив йому відпочити в одного дідуся, він жив по сусідству з його тітонькою. Петро Іванович один, йому хоч і ось-ось вісімдесят буде, але міцний і душевний дідусь. У нього свій будинок, сад із плодовими деревами, великий і добродушний собачка. Річка є зовсім поруч, купайтеся на здоров’я. Колега зателефонував тітці, дідусь дав добро і було призначено старт для виїзду – у суботу вранці.

Дім Івановича (як старий сам представився) знайти було нескладно. Хвіртку відкрив сам Іванович – сивий бородань, схожий на літнього Миколая з добрим прищуром у куточках очей, коли він усміхався.

Але тут же за ним слідом з гавкотом кинувся величезний чорний песик, Ольга навіть застигла від несподіванки.

– Свої, – спокійно сказав Іванович, і песик завиляв хвостом. – Знайомтеся – це Рекс.

Ну так собі початок відпочинку – чорний Рекс біжить з гавкотом під ноги.

Але надалі песик справді виявився добродушним. Іванович був небагатослівний – він показав кімнату подружжю і тільки й сказав:

– Відпочивайте, любі гості!

– Івановичу, скільки ми вам винні? – запитав Сашко.

– Та ніскільки, – дід махнув рукою й пішов.

«Ніскільки» – це все одно недобре, треба хоч до вечері щось прикупити, вирішили гості.

Сходили на річку, викупалася, погуляли селом, ніяких сінників не побачили.

Трохи не так вони уявляли собі життя на селі. По дорозі до магазину вони уявляли собі продавчиню – буде така собі рожевощока жінка в сарафані з великими сережками у вухах.

Але біля прилавка стояла звичайна сучасна дівчина у джинсах та футболці.

Асортимент небагатий, але щось можна купити. Взяли вони надвечір ігристого, ковбаски, сиру.

Іванович спочатку ніяково відмовлявся взяти участь у сімейній вечері, але потім все ж таки погодився. Оля накрила стіл у дворі.

Іванович виніс із курника яйця, посмажив у великій сковороді яєчню із салом, назбирав зелені на грядках. Дуже смачно, ситно та ароматно.

За столом він розповів трохи про себе: все життя прожив у селі, є два сини, всі вони роз’їхалися різними містами, обзавелися сім’ями, іноді приїжджають.

– А дружина у вас де? – запитала Оля і осіклася – якесь питання неделікатне.

– Пішла вона… – тільки й сказав Іванович і мовчки вирушив до хати.

Подружжя переглянулося між собою. Було зрозуміло: дідусь явно тужить за своєю дружиною, яка пішла на небеса.

– Ой, якось я необережно спитала, – розгубилася Оля. – Засмутився Іванович.

…Наступного ранку Олі захотілося справжнього домашнього молочка. Очевидно, сільські жінки подоїли своїх корів, можна в них купити. Подружжя вийшли на вулицю і зустріли там Івановича.

— А ви не скажете, де тут можна молока купити?

– Та хоч у моєї дружини! – відповів Іванович.

Гості застигли, нічого не розуміючи.

Жарт був незрозумілий, чорний гумор якийсь.

– Вона пішла разом із коровою жити до Миколи чотири роки тому, ось там її і шукайте. Вулиця Соборна, будинок 5, йдіть уздовж паркану, там на перехресті праворуч, спитайте бабу Наталю.

Оце так! Й Іванович про це так спокійно говорить? Та як можна було покинути такого привітного і доброго чоловіка як Іванович?

…Баба Наталя ходила по подвірʼю, займалася господарством.

– Доброго дня бабусю Наталю, – сказала Ольга. – Нам Іванович сказав, що у вас можна купити молока.

– Колишній чоловік, чи що? А ви в нього живете? Ну йдіть у хату, там у мене і молоко, і сир, і сметана, може купіть ще щось окрім молока.

На веранді було ціле молочне виробництво. Баба Наталя хвалила свою продукцію, розповідала, як вона це робить.

– А чому ви пішли від Івановича? – запитала Оля.

Сашко сердито глянув не на дружину – вона поставила явно нетактовне питання, але воно вже прозвучало.

– Та нудно з ним стало! Все життя ні риба, ні м’ясо, дивиться в газету, чи телевізор і навіть не помічає мене. Переїхав у село Микола і голову мені закрутив. Мені тоді сьомий десяток тільки-но пішов… Ну, якщо чесно, майже сімдесят було. У селі хоч і осуджували, та заспокоїлися. Ех, знали б ви мого Миколу, все б зрозуміли. Чоловік – вогонь, суцільні пристрасті! Він зараз пішов по…

Не встигла баба Наталя договорити, куди пішов її коханий, як у будинок зайшов сам Микола.

Він сварився скоромовкою на свою Наталю, але зрозуміти, що він там говорив було неможливо – слова не розібрати.

Мабуть баба Наталя розуміла, що він каже, почервоніла і посміхалася, на той не бачив, Оля з Сашком притулилися до кута веранди.

– Добре, Микольцю, я розберуся. Іди, любий, бо спізнишся.

Микола пішов, голосно гримнувши дверима.

– Я ж казала! – сказала вона, і очі її засяяли. – Чоловік – вогонь!

А вдень вони розмовляли з Івановичем на подвірʼї. Оля цікавилася – чи не переживає він через відхід дружини до Миколи.

– Та ти що? – здивувався той. – Ні звичайно! Я Миколці навіть у чомусь вдячний. Заїздила вона мене на старості років, як вийшла на пенсію і працювати перестала, так почалося суцільне бу-бу-бу, нікуди від неї не сховатися було. Я з Миколою іноді гульбаню по-сусідськи, навіть дякую йому. Мені з рексом жити спокійніше – я мовчун, і він мовчун.

– А як же ж сім’я, діти?

– А що діти? Ми їх виростали, вивчили, освіту дали, вони вже мають свої сім’ї. Сини хмурилися, на матір сварилися, а чого на неї сваритися? Хто із нас скаржиться?

Увечері Оля з Сашком все ж таки вирішили поїхати – досить з них сільського відпочинку, хоч і незвичайно, але все ж нудно.

Їхали в машині і думали про Івановича, бабу Наталю та Миколу.

І нікого про кого й попліткувати, й осудити не можна – всіх усе влаштовує…