Дві сестри Галина і Марина були дружні все життя, хоча різниця у віці у них була пристойна – вісім років. Зазвичай у такій віковій різниці брати чи сестри не дуже близькі, але тут в сестер склалося інакше.

Після того, як батьки пішли в інший світ, Марина сприймала вже старшу сестру як матір, бо Галина завжди заступалася за молодшеньку, допомагала їй у всьому і ділом, і доброю порадою.

Одного разу вони поверталися з місця, де було поховано їхніх матір і батька, і розговорилися біля зупинки автобуса.

— Красиве село наших предків, а ось ми з тобою так і не пожили в селі. Мати з батьком змолоду теж переїхали в місто. А тут так добре! І ліс, і річка, і місто недалеко, – сказала Галя, – я ж тепер на пенсії, і так хотілося б переїхати сюди…

— Ти й раніше завжди заговорювала на цю тему, – усміхнулася Марина, – то що тобі заважає це зробити тепер? Давай, на двох будиночок купимо. І я до тебе їздити буду, не залишу ж я тебе одну.

— Тобі ще працювати треба. Але я із задоволенням, може, і твої дівчата приїдуть до нас з онуками… Ось буде весело, а я хочу ягодами займатися. Наварю всякого варення, щоб заманювати онуків на солодкі пироги… – мрійливо сказала Галя.

Поговорили і роз’їхалися по своїх квартирах. Галина була бездітною, так і не вийшла заміж, пропрацювала у своїй школі все життя, і втішалася тим, що своїх учнів любила, багатьох, як рідних, зустрічала на вулиці й обіймала. І вони не забували свою дорогу вчительку.

А Марина вийшла заміж невдало. Чоловік попався гулящий, вічно задивлявся на кожну спідницю. І нічого Марина зробити не могла, і терпіла, і ревнувала, а він все-таки пішов потім до коханки. Відрадою Марині були дві доньки, які дуже любили її. Більше заміж вона не вийшла, розчарувавшись у чоловіках і боячись повторення невдалого шлюбу.

Галя любила племінниць і допомагала їм матеріально, постійно надсилаючи частину грошей зі своєї зарплати, поки дівчатка навчалися і ставали на ноги. Тому багато не накопичила для себе. І на гарний будинок у селі в неї, звісно ж, не було коштів.

А після тієї розмови Марина приїхала якось раз до неї додому і сказала:
— Збирайся жвавіше, їдемо будинок дивитися! Машина внизу чекає. Я сусіда найняла.

— Який будинок? – не відразу зрозуміла старша сестра.

— У тому самому нашому рідному селі, де ти хотіла, чи забула про свою мрію? – засміялася Марина, кваплячи сестру.

Галя заохала, швидко вдяглася, і спускаючись сходами під’їзду, запитала:
— То скільки коштує будинок? Чи вистачить нам грошей? Ой, навіжена ти… Хоч би заздалегідь попередила…

Будинок стояв на невисокому пагорбі, поруч біля палісадника росли дві великі берези, а коли жінки увійшли до саду, то побачили багато плодових дерев, кущів і квітів. Починалася весна, первоцвіти червоніли, біліли і блакитніли з усіх боків і здавалося, що потрапили сестри в райський сад.

Сама хата була доглянутою, з піччю в кухні та лежанкою в кімнаті, з невеличкою світлою верандою і гарним подвір’ям.

Угоду оформили швидко. Не встигла Галина отямитися, як Марина вже організувала її переїзд, взявши на своїй роботі невелику відпустку.

Тиждень сестри прибирали всю хату, прали й сушили білизну, фіранки, підлогу. Печі були підремонтовані й вибілені пічником, а комора наповнилася привезеними з міста продуктами та господарськими товарами.

— І як це ти цього разу сама все провернула, сама керувала, Маринка? – зітхала Галина, яка починає потроху звикати до дому.

— Беру приклад із тебе, – засміялася молодша сестра, – почекай, я тебе тут ще й заміж видам.

— Ох, ось тільки цього мені й не вистачало. Якщо вже я за все життя не наважилася на такий крок, то на сьомому десятку мені цього і поготів не потрібно… Ну, і жарти у тебе… – похитала головою Галя.

Марина поїхала в місто, обіцяючи у вихідні відвідувати сестру і допомагати в городі. А Галя познайомилася зі своїми новими сусідами. Це була з одного боку – пенсіонерка Ніна Гаврилівна, а з іншого – молода подружня пара, яка тримала кіз, курей – майже маленьку ферму.

— Ось як добре, буду молочко у вас брати! А курочок (розповідь для сайту Рідне Слово)планую сама завести, дуже вони милі… – сказала Галина сусідам.

Ніну Гаврилівну вони з Мариною запросили на чай, і жінка розповіла їм про всіх, хто живе в селі, про колгоспне минуле, і навіть пригадала розповіді батьків.

— А ви молодці, сестрички. Ось і я кличу до себе брата молодшого з обласного центру сюди пожити, а він тільки на відпочинок приїжджає, і знову їде в запорошене місто. І що там хорошого? Не розуміла ніколи. Шум, гам, тарарам… Завтра я вас із ним і познайомлю. Він приїде мені з городом допомогти впоратися, ось тоді в мене чай питимемо.

Марина поїхала в місто, їй треба було на роботу, а Галя познайомилася з братом сусідки за вечірнім чаєм наступного дня.

Євген виявився ровесником Галі, він теж був викладачем, і в них знайшлося багато спільного для розмови. Майже дві години вони говорили, а потім Женя пішов подивитися «покупку» сестер, і похвалив Галину, що вона зважилася в солідному віці на переїзд.

— Ви розумниця, а я ось ніяк не можу розлучитися з містом. Точніше, з роботою. Адже мене все не відпускають, хоч, чесно кажучи, уже й втомився. І Ніна постійно кличе. Їй веселіше зі мною, та й допомога потрібна, роки немолоді… – розповідав він, – а я вже як п’ять років вдівець, і одному у квартирі неможливо. Спогади…

— Але ж у нашому селі теж є школа, – зауважила Галина, – якщо що, тут будуть раді такому грамотному викладачеві, як ви. Якщо захочете працювати.

— Не знаю, можливо… Але я про це поки не думав, хоча мені тут дуже подобається, і Ніна це знає. Тому й кличе. Знає, що я скоро погоджуся! – засміявся Євген, – а ось, дивлячись на вас, розумію, що, напевно, вже б і пора переїхати теж…

День за днем – і зустрічі сусідів стали постійними. Євген був дуже приємним, ерудованим співрозмовником, жартував, і чудово готував, чим чимало здивував Галю і Марину.

Але його відпустка добігала кінця, і він повернувся на роботу в місто. Галя проводжала його на автобус, і Євген потиснув їй руку, трохи затримавши у своїй.

— Спасибі вам, добра душа. Ви й Ніночку мою тішите своєю увагою і турботою. Я обов’язково приїду скоро, і ми ходитимемо разом у ліс і знову питимемо чай вечорами…

Галя кивнула і пішла до будинку. Ніна зустрічала її біля ґанку. Вона принесла розсаду квітів.

— Ось вам, поки свою не навчилися вирощувати. Я тобі потім усе покажу й поясню. А то й Женя краще за мене допоможе. Він добрий, я так хочу йому щастя… – прошепотіла(розповідь для сайту Рідне Слово) вона, подивившись на Галю.

Женя і Марина приїхали одним автобусом. Вони раділи гарній погоді, зустрічі з рідними і майбутнім вихідним.

Галя помітила за собою, що з хвилюванням тепер чекає зустрічі з Євгеном.

«Чи не збожеволіла я на старості років? – заспокоювала вона себе, – не приведи Господь бути посміховиськом у моєму віці… Он, Маринка і то йому більше підходить. І молодша набагато».

Але Марина виклала покупки з сумок, попрацювала на городі і швиденько зібралася, і з вечірнім автобусом поїхала в місто, пославшись на невідкладні справи.

Галя охала, шкодувала, що не встигли цього разу вони із сестрою посидіти, поговорити, але Марина поїхала.

Увечері прийшов Євген, допоміг Галі полити город, приніс води в будинок, скопав ще одну клумбу, і попросився на чай.

Ніна склала їм компанію, але незабаром пішла годувати і закривати курей. Довго сиділи цього вечора Галя і Женя. Багато розмовляли і дізналися про долі одне одного.

— Як я радий, що тут знайшлася для мене добра душа, яка вміє і вислухати, і зрозуміти. Спасибі тобі, Галочко, – Женя раптом перейшов на «ти».

— І мені з тобою добре, – підтримала його Галина, – добрі сусіди – це везіння, і затишок, і тепло. Як рідні.

Вони помовчали, а потім розійшлися по домівках, бо назавтра збиралися встати раніше, щоб разом піти на риболовлю.

Про дружбу вчителів знало тепер усе село. Сусіди були нерозлучні. Вони разом працювали, гуляли, обідали, пекли пироги і ходили в ліс по ягоди.

Марина тепер приїжджала рідше.

— Ось і добре, можу бути спокійна, що Галинка моя не одна одна тут. А в хорошому товаристві не занудьгуєш! – сміялася вона, обіймаючи Ніну Гаврилівну і подаючи руку Євгену.

— Справді, ми як одна сім’я, – говорила Ніна, – і хто б міг подумати, що Галинка і Женя так подружаться. Вони ж не розлий вода.

А Галя і Женя справді полюбили одне одного. Вони вже не приховували своїх почуттів, і їхній ніжності та повазі одне до одного могли б позаздрити навіть молоді пари.

Євген переїхав у село, кинувши роботу в місті. Взимку він став давати уроки в школі, а Галя чекала його вдома, він тепер жив разом із нею, а до сестри ходив допомагати по господарству.

— Ти в нас незамінний, Женечко, – любили говорити(розповідь для сайту Рідне Слово) жінки, – і ми тебе будемо берегти. Нам поля картоплі обробляти ні до чого, краще за ягодами та грибами ходитимемо, а якщо втомимося, то на рибалці посидимо біля річки.

Марина була щаслива за кохану сестру, вона тепер приїжджала до неї в гості з доньками та онуками, і тоді дім наповнювався сміхом, розмовами та піснями.

— Усе, як і колись, як у нас тут бувало, – говорила тоді Ніна Гаврилівна, дивлячись на галасливу компанію й велике застілля, – і чого люди живуть у запиленому місті, коли тут так добре? Не розумію…

Коли гості від’їжджали, Галя і Женя прибирали хату, йшли на ґанок і тихо розмовляли, згадуючи юність, своїх учителів, улюблені предмети. До них підходила Ніна, і слухала, не перебиваючи, і крадькома витирала сльозу.

До чого ж добре…

КІНЕЦЬ.