Я б дуже хотіла поділитися з вами історією мого невдалого побачення.

Може, вона виявиться корисною… не знаю.

У мене був колега на роботі Руслан.

Як тільки він перевівся до нас, я одразу його помітила.

Ми стали часто перетинатися на роботі, разом обідати.

Одного разу Руслан натякнув, що було б неnогано, якби ми зустрілися десь поза робочим місцем, щоб краще могли впізнати один одного.

Зізнаюся чесно, на перші побачення я ніколи до себе чоловіків не вожу, але Руслана я знала давно, та й якась довіра у мене до нього з’явилася з часом.

Я забралася у всьому будинку, навела марафет, накрила шикарний стіл і сіла чекати на Руслана.

З’явився він із порожніми руками.

Не подумайте, що я якась меркантильна дамочка, просто з’явитися на побачення до жінки без квітів – така справа…

– З чим це ви завітали? – натякнула я, а він навіть не посо ромився відповісти.

– З добрими намірами.

Сівши за стіл, Руслан сказав: – Я на кожну бабу витра чатися не можу.

Це був верх на хабства та неповаги до мене.

– Баби на базарі! – я сама не стала стримувати себе у виразах.

Так ми з Русланом почали лаятись, і незабаром він пішов з тим самим, з чим до мене і прийшов.

На роботі він досі ховає очі. І правильно!

Я б взагалі самоліквідувалася, якби я була таким «чоловіком».

КІНЕЦЬ.