— Розуму вистачило сім’ю створити? То тепер самі й думайте, де жити. До мене — не просіться, — відрізала свекруха.

Степан дивився на купу рахунків на кухонному столі, стримуючи бажання зім’яти їх і викинути у вікно. Обережно пересунув гіпсовану ногу, вмощуючи її зручніше на стільці. Нога ще турбувала. Як і ці папірці з цифрами, що постійно нагадували — життя дороге.

— Ти чого замовк? — у кухню зайшла Віра з маленькою Алісою на руках. Тримісячна донька сопіла, притулившись носиком до маминої шиї.

— Та от… займаюся бухгалтерією, — натягнуто посміхнувся Степан. — Думаю, скільки ще протягнемо на залишках.

Віра обережно поклала донечку в переносну люльку і сіла поруч із чоловіком. В її очах світилася втома, але вона трималася.

— І що вийшло?

— А нічого хорошого, — Степан потер перенісся. — Ще місяць максимум. А далі — кінець. Оренда, комуналка, памперси, їжа… Я намагаюся щось підробити віддалено, але з цією ногою складно зосередитися. Та й замовлень майже немає — у всіх зараз криза.

— Знаєш, — Віра взяла його за руку, — я знайшла підробіток. Буду працювати коректором онлайн. Грошей небагато, але хоч щось.

— А як же Аліса? Їй лише три місяці.

— Поки спить — працюватиму. І вночі, якщо треба. Я впораюся.

Степан похитав головою:

— Ні, це не вихід. Ти й так ледве тримаєшся на ногах. Знаєш… я подумав… може, переїдемо до мами на якийсь час?

Віра пильно подивилася на нього, ніби зважувала, наскільки це серйозно.

— А вона погодиться?

— А чому б ні? Ми завжди були у гарних стосунках. Ну так, вона буркотлива, але…

Пам’ятаєш, що казала, коли ми вирішили одружитися? «Спочатку купіть квартиру, а тоді й одружуйтеся», — посміхнувся він, згадуючи. — Я їй тоді відповів: «Мамо, ти бачила ціни на квартири? Поки накопичимо — постаріємо».

— І що вона тоді сказала? — Віра усміхнулася, хоча відповідь добре пам’ятала.

— «Одружитися — не проблема, аби потім не довелося шкодувати». Класика жанру, — засміявся Степан. — Але ж допомагала. І на весілля дала, і я сам її підтримував. А після того, як тата не стало — я ж поруч був. Думаю, вона не відмовить.

— Гаразд, — погодилася Віра. — Подзвони їй.

Катерина Павлівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як вітер жене жовте листя подвір’ям. Осінь цього року видалася ранньою і холодною. За спиною задзвонив телефон. Вона неохоче відірвалася від вікна.

— Алло, — відповіла, побачивши на екрані номер сина.

— Мамо, привіт! Як ти?

— Нормально, — відповіла після паузи. — Щось сталося?

Степан на іншому кінці запнувся.

— Та… Розумієш, у нас тут ситуація… Ну, ти ж знаєш, що у мене проблема. Серйозно. На роботу не можу ходити. Грошей майже не лишилося, а тепер у нас ще й Аліса… Віра хоче працювати, але цього недостатньо. А моя спеціальність — ти ж знаєш яка…

— І? — у голосі матері почувся напружена нотка.

— Ми подумали… може, ми до тебе переїдемо ненадовго? Місяців на три-чотири, поки я на ноги стану. І в прямому, і в переносному сенсі, — спробував пожартувати. — Мамо?

— Степко, — нарешті сказала вона, і її голос був незвично холодним, — розуму вистачило сім’ю створити? То тепер самі й думайте, де жити. До мене — не просіться.

У трубці зависла гнітюча тиша.

— Мамо, ти серйозно? — голос Степана затремтів.

— Абсолютно, — спокійно відповіла Катерина Павлівна. — У мене своє життя, і зараз я не можу.

— Але чому? Що сталося? Я ж завжди тобі допомагав, коли тата не стало… Я не розумію.

— Нічого не сталося, — сказала вона. — У кожного своя дорога. Я ж попереджала: спочатку житло, а тоді вже родина. Не послухали — тепер викручуйтеся самі.

Вона натиснула на кнопку завершення виклику й поклала телефон на тумбочку. З ванної почулося, як хтось відкрив кран. Катерина Павлівна кинула тривожний погляд у той бік…

— Не бере слухавку, — втретє зателефонував Степан. — Не можу повірити. Просто не можу.

Віра мовчки гладила його по плечу. Аліса почала скиглити в ліжечку, і вона підвелася, щоб взяти донечку на руки.

— Може, вона просто була не в настрої? — припустила Віра, заколисуючи дитину. — Подзвони завтра.

— Ні, ти не знаєш мою маму. Якщо вона щось вирішила — то це назавжди. Але чому? — Степан вдарив рукою по столу, і Аліса здригнулася. — Пробач, крихітко, тато не хотів тебе розбудити.

Він глянув на дружину.

— І що тепер робити?

Віра на мить замислилася, а потім сказала:

— Слухай… а може, до моїх батьків? Тимчасово?

Степан насупився:

— До твоїх? Я не піду на утримання до тестя й тещі.

— Степан, ну ти що? — Віра здивовано подивилася на нього. — Це ж просто допомога. У родині це нормально. Вони самі пропонували, коли дізналися про твоє здоров’я.

— І ти мені не сказала?

— Я знала, що ти відмовишся через гордість. Але зараз не час для гордощів. У нас є Аліса, і їй потрібна стабільність.

Степан опустив голову. У цю мить він почувався маленьким і безсилим — як його донечка.

— Яка різниця? — тихо сказав він. — Рідна мати відмовила, а твої батьки — по суті чужі люди — готові прийняти нас.

— Вони тобі не чужі, Степан, — лагідно сказала Віра. — Вони тебе сприймають як рідного. Вони тебе люблять.

Переїзд до батьків Віри минув на диво легко. Її батько, Михайло Петрович, сам приїхав машиною, допоміг спакувати речі та перевіз їх. А теща, Людмила Андріївна, зустріла, ніби вони повернулися з далекої подорожі — з теплом, турботою й щирим полегшенням на обличчі.

— Ой, дайте мені цю крихітку! — вигукнула Людмила Андріївна, простягаючи руки до Аліси.

— Іди до бабусі, золота моя!

— Мамо, вона щойно заснула, — попередила Віра.

— Нічого, я тихенько. Можу годинами просто дивитися, як вона спить.

Тим часом Михайло Петрович допомагав Степанові влаштуватися у кімнаті, яку підготували для молодої родини.

— Вибач, що тут тісно, — сказав він, розставляючи речі. — Але взимку буде тепло, батареї у нас потужні.

— Дякую вам, Михайле Петровичу, — Степан відчував незручність. — Ми постараємось довго не затримуватись.

— Та ти що, сину! — тесть поклав руку йому на плече. — Живіть стільки, скільки треба. Родина для того й існує — щоб у скрутну хвилину підтримати.

Увечері, коли Аліса спала, а батьки Віри пішли до себе, подружжя лежало в ліжку й тихо розмовляло.

— Як нога? — спитала Віра, обережно торкаючись краю гіпсу.

— Важко. Але жити можна, — Степан дивився в стелю. — Знаєш, я все думаю про маму. Не розумію, що з нею сталося. Це на неї не схоже.

— Може, варто дізнатися напряму? — запропонувала Віра.

— Як? Вона слухавку не бере.

— Я могла б поїхати до неї, — сказала Віра після паузи. — Завтра, поки ти будеш з Алісою.

— Думаєш, це гарна ідея?

— А що нам втрачати? — знизала плечима Віра. — Гірше вже не буде.

Дзвінок у двері застав Катерину Павлівну зненацька. Вона подивилася у вічко й побачила Віру з маленькою Алісою на руках.

— Віро? — здивувалася вона, відчиняючи. — Щось сталося?

— Добрий день, Катерино Павлівно, — Віра виглядала рішучою. — Нам потрібно поговорити. Можна зайти?

Жінка вагалася, але відступила, пропускаючи невістку з дитиною в квартиру.

— У мене мало часу, — сказала вона, поправляючи волосся. — Я збиралася виходити.

— Я ненадовго, — Віра обережно зняла курточку з доньки. — Степан не знає, що я тут. Він би не схвалив — занадто гордий. Але я мушу зрозуміти, що відбувається.

Віра пройшла до вітальні, лагідно погойдуючи Алісу, яка почала хнюпитися. Тут усе було знайоме з розповідей Степана — кожна фотографія на стіні, кожна ваза, кожна книжка на полиці. Але щось змінилося. Спершу вона не зрозуміла що саме, а потім помітила: на журнальному столику лежали окуляри, які точно не належали свекрусі. Чоловічі окуляри в тонкій оправі.

— У вас гості? — спитала вона, кивнувши на окуляри.

Обличчя Катерини Павлівни змінилося.

— Ні, з чого ти взяла?

У цей момент із ванної пролунав шум води, а потім чоловічий голос:

— Катю, ти не бачила мої окуляри?

Катерина Павлівна зблідла. До кімнати зайшов чоловік років шістдесяти, високий, підтягнутий, з акуратною сивою бородою. Побачивши Віру з дитиною, він зупинився.

— О, вибачте, я не знав, що у нас гості.

— Це не гості, — швидко сказала Катерина Павлівна. — Це Віра, дружина мого сина. І моя онука.

— А, та сама Віра! — чоловік усміхнувся. — Дуже приємно. Я — Віктор Андрійович.

Віра кивнула у відповідь, намагаючись зрозуміти ситуацію.

— Ви разом живете? — прямо спитала вона, переводячи погляд з одного на іншого.

— Так, — після паузи відповіла мати Степана. — Уже пів року.

— І Степан про це не знає?

— Ні, — Катерина Павлівна опустила очі. — Я не казала йому.

— Тобто ви відмовили нам, бо у вас… особисте життя?

Віктор Андрійович ніяково кашлянув:

— Здається, мені краще залишити вас наодинці.

— Ні, залишайтесь, — твердо сказала Віра, колисаючи Алісу. — Якщо ви частина родини, то й сімейні проблеми вас теж стосуються.

— Віро! — обурено вигукнула Катерина Павлівна.

— Що — Віро? — обурення, накопичене за всі ці дні, проривалося назовні. — Степан після того, як не стало батька був поряд із вами. Допомагав, підтримував. А тепер, коли йому справді важко — у вас нове життя? Ви знаєте, як він почувався після вашої відмови? Наче його зрадили.

— Ніхто його не зраджував, — Катерина Павлівна схрестила руки. — У кожного своє. Я теж маю право на щастя.

— Звісно, маєте! — вигукнула Віра. — Але чому просто не сказати правду? «Степане, я живу з чоловіком, у нас мало простору». Він би зрозумів! А ви просто грюкнули перед ним дверима, як перед чужим!

У кімнаті запала тиша. Віктор Андрійович ніяково переступав з ноги на ногу, явно бажаючи опинитися будь-де, тільки не тут. Аліса, відчувши напругу, почала плакати.

— Я не хотіла йому казати, — нарешті тихо промовила Катерина Павлівна. — Думала, що він не зрозуміє. Що засудить.

— Засудить? За що? За те, що ви зустріли людину? — Віра похитала головою. — Катерино Павлівно, Степанові не п’ятнадцять років. Він би щиро зрадів за вас.

— Я знаю, що він досить консервативний у цих питаннях, — продовжила мати. — Ти ж пам’ятаєш, як він розповідав, що сердився, коли тітка Ніна після того, як дядька Миколи не стало, почала зустрічатися з тим інженером?

— Степану тоді було сімнадцять! Авжеж, він був ще хлопцем! — Віра зітхнула. — Але тепер він дорослий чоловік, у нього своя родина. Він просто хотів, щоб ви були з ним чесні. Як і він завжди був чесним із вами.

Катерина Павлівна мовчала, опустивши очі. Маленька Аліса, втомившись від напруження, нарешті заснула, втулившись у мамине плече.

— Знаєте, — м’яко продовжила Віра, — коли він розповідав, як ви відмовили нам, у нього тремтів голос. Йому було дуже важко. Бо ви — його мама. Ви були для нього тією людиною, яка завжди зрозуміє, підтримає. А тут… тиша.

Катерина Павлівна підвела очі — у них блищали сльози.

— Я не хотіла. Просто… я так довго жила сама. І коли з’явився Віктор… мені захотілося мати своє життя. Не бути тільки мамою. Бути жінкою.

— І ви маєте на це повне право, — лагідно сказала Віра. — Але хіба любов до сина й особисте щастя взаємовиключні речі?

Катерина Павлівна ледь помітно хитнула головою.

— Скажіть йому правду. Просто скажіть. Не з гори, не наказом. А як мати — по-людськи. Він заслуговує на це.

Жінка мовчала ще кілька секунд, а потім мовила:

— Добре. Я поговорю з ним.

— Самі подякуйте, — усміхнулася Віра. — Він цього чекає.

На прощання Катерина Павлівна обережно поцілувала онуку в лобик.

— Пробач, маленька, що бабуся одразу тебе не обійняла.

— Ще встигнете, — тихо відповіла Віра.

Вікно було прочинене, і в кімнату линули вечірні звуки — десь гавкав собака, у сусідів цокотіли тарілки, телевізор монотонно гомонів. Степан сидів на дивані з книжкою, але не читав — дивився у порожнечу. Його турбувало ставлення матері.

— Хтось прийшов, — озвалася Віра з кухні. — Відчинити?

— Я сам.

Він взяв милиці, неквапно дістався до дверей. Подивився у вічко — і застиг. На порозі стояла мати.

Віра підійшла слідом і легенько стисла його руку.

— Відчиняй. Вона прийшла не сваритися.

Степан відчинив.

— Привіт, — тихо мовила Катерина Павлівна. — Можна?

Він не відповів, просто відступив убік, впускаючи її до квартири батьків Віри.

— Дякую, що прийняли мене… і що не вигнали, — сказала вона, сівши на краєчок стільця. — Я хочу поговорити. Не про гроші, не про кімнати. Про нас.

Степан мовчав. Віра винесла чаю і залишила їх удвох.

— Я збрехала тобі. Не тому, що сердилася. Думала, ти мене не зрозумієш. У мене з’явився чоловік — Віктор.

— Я не хлопчисько, — спокійно сказав Степан. — Я просто хотів, щоб ти була чесна. Як я був із тобою. Завжди.

Мати кивнула. В її очах стояли сльози.

— Пробач. Я була несправедливою. Ти завжди був поруч, коли я потребувала. А коли тобі стало важко — я сховалася. Якщо ти зможеш… вибач мене.

Степан дивився на неї мовчки. Потім повільно кивнув.

— Мені потрібен час.

— Звісно, — прошепотіла вона.

Віра, тримаючи на руках Алісу, увійшла в кімнату. Катерина Павлівна підвелася й обережно погладила внучку по голівці.

— Я б хотіла… якщо можна… бачити її іноді. Навіть якщо ви мені більше не довіряєте.

Степан глянув на доньку. Потім на матір. І вперше за ці дні в його очах з’явилося тепло.

— Побачимо, мамо. Але знову почнемо з правди.

Катерина Павлівна тихо кивнула.

— Тепер — тільки з неї.

Джерело