– Розумієш, Ярино, зять з самого ранку як зайшов на кухню і не приступиш туди. Річ в тім, що він не постить, як я, і хоче як не відбивних то котлет. Готувати він любить, але ти ж знаєш мою кухню, вона ж тільки одну “господиню” поміщає. Ось я й сиділа до 12 без сніданку. Ось і вирішила до вас прийти. Тут мені так спокійно, так добре, – наголосила мені в порозі свекруха.

Але я ж то добре пам’ятаю, як Людмила Тарасівна бурчала в мою сторону, коли дізналася, що я буду її невісткою.

– Зі мною в квартирі дочка лишається! Ти знай, що з невісткою я жити не буду. Ні-ні, це не моє… Ви собі йдіть десь окремо, хочете купляйте, хочете орендуйте, тут я вам сильно не поможу. А ось Анна моя, вона дівчинка. Їй важче, то ж нехай буде під моїм крилом, – наголосила ще до нашого весілля свекруха.

Але я не засмучувалася, бо краще в шалаші, ніж з такою людиною під одним дахом.

На даний час ми з Андрієм маємо своє житло і виховуємо двох синочків, які вже школярі.

Свекруха ж як і обіцяла, прийняла в себе і зятя. Але такий попався, що сильно тещі в ласці не постоїть, а та не звикла, щоб в її домі ще й командували, але сказати нічого не може, бо це ж чоловік її доні.

І ось вона почала все частіше приходити до нас і говорити, що було б чудово, якби вона переїхала жити до нас, бо в нас їй дуже затишно і взагалі, я ідеальна невістка і наче її друга доня.

Але мене такий варіант не влаштовує.

Я розуміла, що свекруха все частіше з’являється у нас не просто так. Вона вже неодноразово натякала, що їй у нас добре, що тут їй спокійніше, ніж удома. І все це подавалося в такій невинній формі, що начебто просто спілкується, ділиться думками, без жодного тиску. Але ж я добре знала, до чого це веде.

Того дня, коли вона прийшла й з порога почала розповідати про зятя, який зайняв кухню, я була не в гуморі. Діти прибігли зі школи голодні, Андрій теж повернувся додому втомлений, а я метушилася біля плити, бо планувала зварити борщ, спекти пиріг, і ще й на завтра щось вигадати.

Я покликала дітей обідати, а сама поставила перед свекрухою чашку чаю. Вона зітхнула й продовжила:

– Ой, Ярино, не знаю, як мені бути. Я ж звикла, що кухня – це моя територія, що я господиня в своєму домі. А тут… Від самого ранку зайшов на кухню, шкварчить там щось, витребеньки готує. І нічого йому не скажеш, бо це ж чоловік моєї Анни, як не крути.

Я мовчала. Бо що тут скажеш? Свекруха сама колись вирішила залишити в себе доньку, а нас із Андрієм навіть не думала підтримувати житлом. Ми тоді взяли квартиру в кредит, затягнули паски, але не просили ні в кого допомоги. Зараз живемо непогано, ростимо двох синів. І тут, коли у свекрухи в її ж домі не склалося так, як вона хотіла, вона вирішила, що їй буде краще у нас?

Я перевела розмову:

– Людмило Тарасівно, а як там Анна? Не ображає її чоловік?

Свекруха скривилася:

– Та що ти! Він же такий господар! Усе хоче по-своєму. І кухню забрав, і в домі сам усе вирішує. А Анна мовчить. Але що вона скаже? Вона ж його вибирала.

Я знову мовчала. Ну так, вибирала. Як і свекруха тоді вибрала Анну, а не нас. Тільки тепер, коли той вибір її не влаштовує, вона хоче змінити все на свою користь.

Того вечора, коли Андрій прийшов з роботи, я розповіла йому про натяки свекрухи. Він лише гмикнув:

– Ясна річ. Вона ж не любить, коли її хтось обмежує. А тут зять не просто живе в її домі, а ще й намагається бути головним.

– То що робити? Вона ж явно хоче переїхати до нас.

Андрій усміхнувся:

– Не переживай. У нас теж уже давно є господиня – і це ти. Думаю, мамі варто про це нагадати.

Я кивнула. Справді, ми вже давно маємо своє життя, і міняти щось заради того, щоб свекрусі було зручно, я не збиралася.

Наступного дня вона знову прийшла. Вигляд у неї був ще драматичніший.

– Ой, Ярино, я вже просто не можу! Я прокинулася, а він знову на кухні! І що ти думаєш? Вирішив, що я неправильно розкладаю продукти! В холодильнику все переставив! Ну як це можна терпіти?

Я спокійно поставила перед нею чашку кави.

– Людмило Тарасівно, я розумію, що вам важко. Але ж це ваш дім. Ви самі колись сказали, що хочете, щоб Анна жила з вами.

– Хотіла… Але ж я не знала, що все так буде!

Я ледь стримала усмішку.

– Але у вас же великий будинок. Можете облаштувати собі куточок, де вам буде затишно.

Вона подивилася на мене із сумом.

– Та що там облаштовувати… Мені й так уже некомфортно. Я ось подумала – може, справді перебратися до вас? У вас так тепло, затишно. І діткам вашим допомагатиму…

Я глибоко вдихнула й видихнула. Ось і прозвучало те, до чого вона так довго підводила.

– Людмило Тарасівно, я дуже вас поважаю. Але ви самі сказали, що з невісткою жити не будете. Я ж теж жінка. І моя сім’я – це мій простір, мій дім. Як і у вас.

Вона насупилася.

– То ви мене не приймете?

– Ви ж самі колись сказали, що найкраще, коли діти живуть окремо. Я з цим цілком згодна.

Вона ще трохи посиділа, але розмова явно їй не сподобалася. Згодом пішла, навіть не попрощавшись.

А я дивилася їй услід і думала: а що, як вона все ж не заспокоїться? Що, як вона почне тиснути на Андрія? Або розповідати всім, яка я невдячна?

А може, вона справді не має іншого виходу, крім як шукати, куди втекти? Але ж це її вибір. Чи повинна я його виправляти?

Джерело