– Рома, у нас дівчинка 3500! – радісно оголосила Галя у слухавку.

Я стояв під вікнами лікарні та махав дружині, яка тримала на руках дитину.

— У нас дочка… Я — батько! Галь, яка дочка нам же пацана обіцяли?

У трубці повисла тиша, а потім дружина тихо промовила:

— Напевно помилилися.

Я розвернувся і пішов повз щасливих чоловіків, що малюють на асфальті освідчення в коханні та запускають у небо повітряні кулі, повз наряджені машини та родичів, що купчаться біля них.

Я завжди мріяв про сина, спадкоємця, продовжувача роду. Поки Галка виношувала дитину, малював картини нашого майбутнього: ось ми з ним ганяємо м’яч у дворі, а ось ми на риболовлі, ведемо чоловічі бесіди та привозимо мамі багатий улов, а потім увечері збираємося всі разом за столом розповідаємо, як минув день, і поряд він мій син, моя гордість.

Нам довго не вдавалося зробити дитину, ми їздили на обстеження навіть до одного іменитого лікаря, можна сказати світилу науки, і лише через п’ять років дружина повідомила мені радісну новину.

— Ромчик, ти? – Почув я за спиною.., обернувся, Пашка, мій інститутський приятель.

— Скільки років ми не бачилися, як ти?

— Ось, до матері приїхав, трохи захворіла, догляд потрібний, вона в мене зовсім одна тут, батька років п’ять як уже немає. Як сам?

— Із лікарні йду, дружина народила, дочку.

– Вітаю! А ти що не радий? – Усміхнувся приятель.

– Та таке…

Він озирнувся і побачивши кафе за кілька кроків від нас запросив зайти, поговорити.

— Значить, хлопця чекав? Всі ми чекаємо на хлопчиків, спадкоємців, це нормально. Колись я, як і ти, готувався стати батьком сина, а дружина народила дочку.

— До речі, як твої? З тобою приїхали?

Пашка опустив очі та замовк, а потім глянув на мене поглядом у якому ніби завмерла вся вселенська туга і розпач.

– Я один, немає більше в мене сім’ї. Ром, не доречна розмова, у тебе радість.

— Та що сталося?

– Аварія … не хочу згадувати. Я один уже рік, ось думаю до матері остаточно перебратися, роботу знайду, ремонт у квартирі зроблю.

Ми ще довго сиділи, згадували студентські роки, спільних знайомих, ділилися планами на майбутнє. Я залишив телефон приятелю і сказав, що він може дзвонити мені в будь-який час дня та ночі.

Наступного ранку з величезним букетом Галкіних улюблених півоній та зв’язкою повітряних куль поспішив до вікон лікарні.

– Галю..!

Вигукнув я, почувши улюблений голос у слухавці

— Вибач мені! Я дуже радий нашій довгоочікуваній донечці! На кого хоч схожа?

— На тебе, Ромо, викапана ти!

– Правда? Я себе вчора вів як…

— Не треба, я все розумію. – Перервала мене дружина.

— Рома, дівчинка у нас здорова, спокійна, їсть і спить, а уві сні посміхається. Нас скоро виписують, побачиш сам.

P.S.

Дітей у нас більше так і не вийшло, пологи були важкими, і їхні наслідки так позначилися на її здоров’ї.

Минуло двадцять років, донька у нас виросла розумницею і красунею, ми її дуже любимо і пишаємося нею, Пашка став хрещеним батьком.

Я досі вдячний йому за розмову, яка мені багато на що розплющила очі, а в першу чергу навчила цінувати та любити всіх тих, хто зараз зі мною поруч.

Ставте вподобайки та залишайте свої коментарі, що думаєте з цього приводу?