– Розлучися зі своїм чоловіком в Україні, і тоді я залишу тобі свій будинок, — сказав мені мій італієць Альберто.

Він на 20 років старший за мене. Я доглядала його матір. А зараз уже 5 років живу з ним. Працюю, але є можливість відкладати гроші, оскільки я живу з ним, харчуюся за його рахунок, тягаюся і так далі.

У мене в Україні чоловік, діти двоє вже дорослі, яких я всім забезпечила. Але в принципі я збиралася повертатися в Україну і старіти доживати разом з чоловіком.

Але тут таке закрутилося.

У Альберто власних дітей немає. Є прийомна дочка, але вона живе в Канаді і ні на що не претендує. І ось він пропонує залишити мені у спадок свій будинок. Але для цього просить офіційно розійтися з чоловіком в Україні.

І що мені робити, гадки не маю. Дуже хочеться мати нерухомість в Італії. Та і з чоловіком ми давно-давно вже просто друзі. Діти виросли.

Я не думаю, що за 20 років, поки я тут, він там був мені вірний. Але все ж таки ми рідні люди з моїм Степаном. Та і Альберто мені вже давно рідний.

Дуже сподіваюся на ваші чуйні людяні життєві поради.

— Ти маєш це зробити, — сказав Альберто, коли ми вечеряли.

Я покрутила в руках виделку.

— А якщо ні?

— Тоді я перепишу будинок на благодійність.

Я зітхнула. Він не жартував.

Наступного дня я зателефонувала Степанові.

— Як там у вас? — запитала ніби між іншим.

— Нормально. Як ти?

— Та так собі. Є одна розмова.

Я набрала повітря в легені.

— Альберто хоче залишити мені будинок. Але нам для цього треба розлучитися.

Степан мовчав так довго, що я почала думати, що зв’язок обірвався.

— І що ти вирішила?

— Не знаю.

— Тобі потрібен цей будинок?

— Ну, було б непогано.

— Тоді оформлюємо розлучення.

Я навіть розгубилася.

— Тобі байдуже?

— А має бути не байдуже? — він усміхнувся в слухавку. — Ми вже давно не чоловік і дружина, а просто рідні люди.

— А якщо я повернуся?

— Будемо знову разом. Але без штампу.

Я поклала слухавку в ще більшій розгубленості, ніж до розмови.

— Ну, що він сказав? — запитав Альберто, коли я повернулася додому.

— Згідний.

Альберто кивнув.

— Тоді починай оформлення.

Він встав, узяв мою руку і м’яко стиснув.

— Я просто хочу, щоб ти знала: для мене це знак того, що ти зі мною по-справжньому.

Я задумалася. Чи дійсно це просто про будинок?

А може, він хоче впевнитися, що я не втечу назад?

Наступного ранку я написала своєму юристу заяву на розлучення і відправила електронною поштою.

Але вночі не могла заснути.

Я відсікла від себе частину життя. Навіть якщо вона була лише формальністю.

Я думала, що буду рада.

Але чомусь стало гірко.

Тепер я офіційно розлучена.

Будинок, якщо Альберто не змінить думку, буде моїм.

Але чомусь я не впевнена, що це все правильно.

Може, я зробила помилку?

Дякую вам заздалегідь за думки.

Джерело