Із дружиною розлучилися три роки тому. Відбувалося все це дуже тяжко. За участю її сім’ї, вони захищали свою дочку. Наполягали, щоб я відписав свою єдину квартиру на дружину. Вона ж подарувала мені спільну дитину, вона ж мати! І якщо ініціатива розлучення моя, значить «як справжній мужик» повинен піти і все залишити їй (квартиру, машину).

Проблема в тому, що квартиру купили в шлюбі з моїх накопичень. Але раз у шлюбі, то навпіл, як і машина. Машина була потрібна мені для роботи, без неї ніяк. Тому після численних конфліктів я погодився розлучитися з квартирою, аби залишити авто.

До речі, саме постійні втручання її батьків у наше життя стали однією з причин розлучення. Вона навіть намагалася маніпулювати сином, якому на той момент виповнилося 4 роки. Ховала його, під різними приводами не давала побачити. Але я через суд встановив час прогулянок із ним. Жаль тільки, що під її чуйним наглядом, а точніше як її, а й її матері чи батька.

За рік колишня дружина вийшла заміж. Ще через рік в неї з’явилася дитина. І я починаю розуміти, що щось не таке. Аліменти я плачу, як і годиться. Крім цього купую синові іграшки, солодощі, іноді одяг, оплачую розвиваючі курси, на які з ним і ходжу, але при цьому все частіше забираю його не від колишньої дружини, а від її матері, яка живе з іншого боку вулиці.

Вона ж стверджує, що дитина лише гостює там. Але сам син каже мені, що у бабусі він знаходиться чи не завжди. Загалом мало того, що вони з новим чоловіком живуть у колись заробленій мною квартирі, так ще й сина звідти виставили.

Її мати принципово зі мною не розмовляє та на запитання не відповідає. А останнім часом взагалі постійно стали переносити зустрічі. Доводиться майже зі сварками їх вибивати, від чого я вже морально втомився. Постійного місця проживання я не маю. Я винаймаю квартири, дитяча опіка не дозволяє через це забирати до себе. Каже, що навіть якщо живе у бабусі – нічого страшного, мати ж його не покинула і я поряд.

Але мене це зовсім не влаштовує. Це триває майже рік. Мене по роботі хочуть відправити в інше місто, і я хотів би забрати сина, але нікуди і не дадуть. Колишня дружина вже перестала соромитися. Каже, що для двох дітей у двокімнатній квартирі місце замало. До того ж, у неї часу на двох не вистачить. Дочка в неї довгоочікувана була, а син на мене схожий і це її дратує.

Розмовляти виходить лише на високих тонах. Дитину в школу збирав також я сам, куди аліменти поділися, незрозуміло., звіту з неї не спитаєш. Одяг, взуття, все приладдя було на мені. Син дуже прив’язаний до мене, але й від роботи я відмовитися не можу.

Зараз із цим все дуже погано. Посада у мене хороша, але робота роз’їздами, кинути та шукати іншу не варіант. І залишити дитину людям, яким вона не потрібна, я теж не знаю як. Я бачу, як він живе у бабусі. Їй не дуже хочеться з ним грати і говорити, він не єдиний онук. Навіть не знаю, як вона взяла його до себе на постійній основі.

А колишня дружина вважає себе доброю матір’ю, публікує фотографії, пости про те, як любить сина, про те, як він «захищатиме свою сестричку». А мене прямо нудить від реальної картини справ. Не знав, що колись вона так зробить зі своєю дитиною.

КІНЕЦЬ.