З ранніх років свого життя я закохувалась у чоловіків з «картинок» і домальовувала їм позитивні якості, а вони із задоволенням підтримували мої ілюзії. Сама маю гарну зовнішність, тому вважала завжди це перевагою для того, щоб «придбати» чоловіка цікавого і зовні і внутрішньо.

Пишу чесно, як є. І ось що виходило в результаті. Їм було приємно, що за гарним зовнішнім виглядом я бачила в них принца з білим конем в одному флаконі.

Якийсь час (у середньому півроку, рік) вони самі намагалися бути ідеальними у всьому. А потім відбувалася банальна втома від своєї ролі, зворотна реакція, поведінка з точністю навпаки.

Розлучалася, сходилася. Заміж виходила, розлучалася. Зробила висновок, що залежна від того, щоби кохати як у казці. І бути коханою теж як у казці.

Щоб усі такі із себе ідеальні, чесні, добрі. Розумію, що казок немає, що люди не ідеальні (тому коментарі про це можна навіть і не писати), але не зрозумію одного — у чому сенс довгих стосунків?

Обдуритися, а потім пристосуватися до правди, яка повна протилежність тому, у що закохалася? А навіщо так жити?

КІНЕЦЬ.