Після весілля ми з чоловіком не мали достатньо rрошей, аби переїхати на власну квартиру, тому і оселилися у свекрухи. Чоловік спочатку пропонував орендувати окреме житло, а потім ми обоє зрозуміли, що це нераціональна витрата, адже ці гроші можна відкладати на купівлю квартири. Скоро від цієї думки нам довелось остаточно відмовитися, адже я дізналась, що вагітна.

Матір Олега жила у селі, в приватному будиночку. Тому ми й подумали, що так жити навіть краще, адже там багато місця, для майбутньої дитини свіже повітря.

З Валентиною Михайлівною легко знайшли спільну мову та порозумілися. Мені було страшно переїжджати, бо думала, що станемо типовою парочкою сварливих жінок із анекдотів. Але між нами все було нормально.

Мене найбільше тішило, що свекруха ніколи не лізла у наше особисте життя, в усьому бачила рамки. Ще з перших днів ми поділили обов’язки, щоб потім не сваритись, хто що має робити і коли. Я прибирала, мила посуд, займалась пранням та прасуванням одягу. В той час як Валентина Михайлівна визвалась бути старшою по кухні і готувати нам їсти. По продукти ми ходили зазвичай разом.

Та весь цей ідеальний побут тривав до одного моменту, а саме до народження дитини. Він у нас був дуже активним малюком, а коли пішов на ноги, то ми взагалі всі вимотувались до нуля. Коли Давиду виповнився рочок, то я завагітніла знову. На цей раз апарат УЗД показував нам, що скоро на світ з’явиться донечка. Друга вагітність відрізнялась від першої тим, що мене мучив страшенний токсикоз. А ще складніше, коли й однорічна дитина поряд постійно.

Свекруха намагалась допомагати мені із сином, але він був настільки капризним і швидким, що вона чисто фізично не могла няньчити його. Тоді вона запропонувала більше домашніх справ взяти на себе. Але і з ними вона не могла впоратись, бо здоров’я вже трішки підводило.

Народження дівчинки було тяжким. Сама народити не змогла. А після операції дуже погано себе почувала. Лікарі, до того ж, застерегли не підіймати нічого важкого та берегти себе. Але хіба можливо строго виконувати всі ці рекомендації, коли у тебе мала дитина і старша людина в хаті?

Тому довелось брати відпустку чоловікові, поки я не прийду до тями. Стало набагато краще, але вже ж вихідні дні не гумові, і скоро Олег повернувся до роботи, а я залишилась сама у тому армагедоні.

Валентина Михайлівна бачила, як мені важко і щиро старалась якось розрадити. Вона робила все від себе можливе, але фізично це мені ніяк не допомагало. Хоча їй я за все і так шалено вдячна.

Зараз єдине, на що я надіюсь – це те, що діти підростуть і мені стане значно легше. А поки залишається лише терпіти і триматись із всіх сил, аби не поїхати розумом.

КІНЕЦЬ.