– Ромочко, ось тобі ключі від квартири і машини! – виголосила весільний тост моя мама, вітаючи мого молодшого брата Романа з одруженням.

Все для мене стало на свої місця. Ось на що батьки все життя відкладали і економили! А я з чоловіком їздила на заробітки на чотири роки в Голландію, щоб заробити на своє житло.

Весільна зала задзвеніла гучними оплесками, тости лилися рікою, музика грала весело, а мені ніби хтось наступив на горло. Я сиділа за столом, намагаючись приховати емоції, і стискала келих так, що кісточки пальців побіліли.

Чоловік відчув мою напругу й обережно торкнувся руки.

— Ти ж розуміла, що так і буде? – тихо промовив він, нахиляючись ближче.

Я кивнула. Так, розуміла. Але одна справа — здогадуватися, а зовсім інша — почути це публічно, в оточенні родичів, гостей, друзів, які щиро раділи за мого брата.

Роман розцвів від щастя. Він обійняв дружину, чмокнув маму в щоку і підняв келих.

— Дякую, мамо і тату! Це величезний подарунок! Ми з Оленкою дуже вдячні вам!

«А я?» — майнула думка, від якої стало боляче, немов ображеній дитині.

Я не була заздрісною. Я справді щиро бажала брату добра. Але не могла зрозуміти одного: чому ж тоді, коли я виходила заміж, не було навіть натяку на таку підтримку?

Чому, коли ми з чоловіком ночами працювали в теплицях, збираючи квіти, спали по кілька годин і їли бутерброди, батьки не сказали: «Ось тобі допомога на житло, доню»?

— Він у них молодший, — знову прошепотів чоловік, ніби читав мої думки.

О, я знала. «Мій маленький Ромчик», «наш синочок», «йому ще важче» – це звучало все життя. Він завжди був у центрі уваги. А я? А я просто була.

Весілля закінчилося, всі роз’їхалися, а ця подія осіла в мені важким каменем. Я кілька тижнів ходила мовчазна, ніби відгорожена від світу. Чоловік не подавав вигляду, але я бачила, що його це також зачепило.

Одного дня, коли я вже не витримала, ми поїхали до батьків.

— Мамо, тату, я хочу поговорити, — сказала я, намагаючись, щоб голос не зірвався.

— Що сталося? – мама занепокоїлася.

— Просто хочу запитати. Чому? Чому для брата — все, а для мене — нічого? Ми з Сашком важко працювали, щоб заробити на житло. А ви навіть не запропонували допомогу.

Мама з татом перезирнулися.

— Доню, ти ж сильна, — видихнула мама. — А Рома менший, тендітним таким ріс. Ми переживали, як він буде, як справиться.

— Тобто ти хочеш сказати, що я не потребую підтримки? Що я повинна була сама виборювати собі життя, бо сильніша?

— Ми думали, що у вас все добре, ви ж нічого не просили.

Я ледве стримала сльози.

— Бо ми не звикли просити. Ми думали, що ви самі захочете допомогти.

Тато мовчав. Мама опустила очі.

— Доню, ми не хотіли тебе образити, тобі в майбутньому дістанеться наша квартира, якщо нас доглянеш, — нарешті промовила вона.

— А не треба мені ваших квартир, хай Ромчик вас доглядає, йому і залиште, а я сама з усім справлюся, — я підвелася.

Ми пішли. Після тієї розмови стосунки з батьками стали натягнутими. Я наче віддалилася від них. Мене не дає спокою питання: чи справді я неправа? Можливо, я повинна була змиритися? Чи мала я право ображатися  висловлювати батькам претензії?

Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело