– Дякую, мамо, – Роман підвівся з–за столу і потягнувся. – Я піду, покатаюся трохи. Ти не хвилюйся, я обережно, та й машин увечері вже мало.

– Ти як купив машину, то весь час із нею проводиш. А тобі одружитися пора вже!

– Матусю, не починай, – Роман підійшов до матері і обійняв її. – Ти ж знаєш, як я мріяв про свою машину. Ось накатаюсь, відведу душу і думатиму про сім’ю. Чесно.

– Гаразд. Тобі майже тридцять, а ти в машинки граєшся, – мама погладила сина по волоссю. – Йди вже.

Роман вийшов з під’їзду, підійшов до своєї машини і витер пухнасті сніжинки з лобового скла.

На права він здав давно, батько дозволяв йому їздити на їх старенькій машині. Досвід водіння був. Просто Роман не насолодився ще повною мірою почуттям володіння власною машиною.

Він довго збирав на неї, потім довго вибирав. І тепер щовечора катався містом, іноді виїжджаючи на трасу. Якщо хтось зупиняв на дорозі, Роман підвозив і грошей не брав.

Він сів за кермо, повернув ключ і з задоволенням прислухався до гуркоту двигуна. Потім додав звук приймача і повільно виїхав із двору.

У світлі фар іскрилися сніжинки. Цьогорічна зима почалася різко, і через кілька днів навалило багато снігу.

Роман без мети їздив вулицями. На одній з них він побачив жінку, з дитиною.

Він зменшив гучність приймача, зупинився і опустив скло з боку пасажирського сидіння.

– До вулиці Будівельників довезете? – жінка зазирнула у вікно.

Вона була молодою і симпатичною.

– Сідайте, – Роман кивнув на пасажирське сидіння поряд із собою.

– А скільки буде коштувати? Далеко ж їхати, – спитала вона, так само нахиляючись до вікна.

– Не хвилюйтесь. Я з гарних дівчат грошей не беру.

Але побачивши, що вона злякано відсахнулася від вікна, Роман поспішив її заспокоїти.

– Пʼятдесят гривень вас влаштує? Та сідайте ж, – засміявся він.

Молода жінка відчинила задні дверцята і пропустила вперед сина років п’яти, а потім сіла поруч. Роман виїхав на головну дорогу.

– А скільки у вас конячок? – запитав хлопчик за спиною Романа.

– Конячок? – перепитав той. – А я не знаю…

– Як це не знаєте? – не вгавав цікавий пасажир.

– Розумієш, коли я купував машину, то вибирав її, щоб зовні подобалася, щоб у ній було комфортно сидіти. А потужність двигуна мене не дуже хвилювала. А ти, я дивлюся, розумієшся? – цілком серйозно зауважив Роман.

– Розуміюся, – діловито відповів хлопчик.

– А як звуть тебе, знавець машин? – засміявся Роман.

– Славко. А вас?

– Ох ти який. А я Роман. Вибач, друже, руку потиснути не можу. – Романа розважала розмова з хлопчиком.

– Годі, Славко. Не відволікай дядька, – сказала молода жінка.

– Та хай говорить. Хороший у вас син, – Роман глянув у дзеркало і зустрівся поглядом із молодою жінкою.

У грудях раптом стало тепло і радісно.

Нічне місто освітлювали вітрини магазинів та вуличні ліхтарі. До Різдва залишався ще місяць, але у місті відчувалося наближення свята.

– Зупиніть біля цього будинку, – сказала з заднього сидіння жінка.

– Може, до під’їзду таки підвезти? – Роман знову глянув у дзеркало заднього виду, але погляд жінки був звернений вбік.

Роман зупинив машину на самому початку довгого дев’ятиповерхового будинку.

Жінка вийшла і, притримуючи дверцята, чекала на сина.

– Славко, давай жвавіше, – поквапила вона його.

– А ти завтра за мною приїдеш? – спитав хлопчик плаксивим голосом.

– Я заберу тебе в неділю. І не плач. Я поспішаю, між іншим. Виходь, – сказала його мама.

Славко неохоче і дуже повільно став просуватися по сидінню до відчинених дверей. Роман вийшов з машини.

– Візьміть, – жінка простягла йому пʼятдесят гривень.

Роман узяв гроші, склав навпіл і поклав у кишеню куртки.

– Я зберігатиму їх, як талісман, – серйозно сказав він і простягнув руку Славкові, який вибрався, нарешті, з машини. – Бувай.

– Бувай, – Славко вклав у його велику долоню свою маленьку та теплу ручку.

– Все, ходімо. Бабуся вже зачекалася, – жінка потягла хлопчика за собою.

Через кілька кроків Славко озирнувся, і Роман помахав йому рукою.

Він побачив, як від однієї із припаркованих у дворі машин їм назустріч вийшов чоловік.

Він поцілував маму Славка, а потім простяг хлопчикові руку. Але той раптом різко відвернувся від нього.

– У мами побачення, а хлопчик ревнує. І стосунки у нього з маминим другом не склалися, – подумав Роман, і ця думка його втішила.

Роман сів у машину і додав звуку динаміків. У салоні ледь вловимо і приємно пахло парфумами.

Роман навіть глянув у дзеркало, наче молода жінка все ще сиділа на задньому сидінні.

Але там нікого не було…

Кататися перехотілося. Музика почала дратувати, і Роман переключив приймач на іншу хвилю.

З голови не виходив погляд молодої жінки. Звичайна, симпатична. Але чим же ж вона зачепила його?

…Кілька років тому він закохався у жінку старшу за себе, у якої до того ж була вже досить велика донька. Роман зробив їй пропозицію й привів додому познайомити з мамою.

– Вона старша за тебе. У неї дитина. Ти молодий, красивий, невже не можеш знайти собі молодшу? Синочку, не роби таку помилку… – вмовляла його мама, коли Дарина пішла.

А потім мати дуже переживала, що зруйнувала щастя сина. У Романа не складалися стосунки з іншими дівчатами.

Він їм подобався, але жодна з них не торкнулася його серця, як Дарина. А до неї повернувся чоловік, і Дарина знову одружилася з ним.

І ось сьогодні…

Роман часто їздив повз будинок, куди відвіз Славка з його мамою. Навіть проїжджав вулицею, де посадив їх у машину.

Але так і не зустрів більше… Він часто думав про випадкову попутницю та її сина. Знав номер будинку, міг запитати у дворі, напевно хтось підказав би, в якій квартирі живе бабуся Славка.

Прийде він до неї такий і що скаже? А може, у неї все добре з тим чоловіком, який чекав її біля будинку?

І Роман їздив містом, виглядав молоду жінку, і сподівався на щасливу зустріч….

…Настали передноворічні дні. Мама з ранку крутилася на кухні, біля вікна стояла гарна ялинка.

Роман виспався, допоміг мамі нарізати салати, дістав з шафи коробку зі святковим посудом. Але коли стемніло, ніби якась невидима сила потягла його на вулицю.

– Мамо, сніг іде, така казкова погода. Я трохи покатаюся, бо засну і не дочекаюся вечері.

– Та куди ж ти? – злякалася мама. – Три години лишилося…

– Я недовго. Встигну. Не переживай, – сказав він і пішов одягатися.

Машину присипав пухнастий сніг. Роман сів у остиглий салон і ввімкнув пічку. Місто затихло, вулиці спорожніли, тільки пішоходи, які запізнилися, поспішали до святкового столу.

У вікнах будинків світилося світло, люди робили останні приготування до головної ночі року.

Біля краю дороги голосував високий чоловік у розщебнутому пальто. Роман зупинився. Чоловік, пихкаючи, сів на заднє сидіння.

У пакеті брязнуло. Коли він виходив, то простягнув Романові двісті гривень, хоча поїздка й була недовгою.

– У свято всі чомусь стають щедрими. Святковий тариф, – посміхнувся Роман, але гроші взяв.

Потім він підвіз ще одну пару. Всю дорогу вони сварилися. Від їхніх грошей Роман відмовився.

Радісні й задоволені, не вірячи своєму щастю, вони довго дякували йому і, весело налаштовані, пішли під ручку в гості.

Потім Роман проїхав спочатку тихою вуличкою, де посадив у машину Славка з мамою. Він дивився на вікна будинків і думав, що за одним із них вона сидить за столом із сином і тим… Іншим…

Роман їхав звичним маршрутом до будинку бабусі Славка.

І раптом він побачив їх! Вони йшли йому назустріч тротуаром.

Її він впізнав по бежевому пальто і в’язаній білій шапочці з помпоном.

Поруч із нею плентався сумний Славко. Серце радісно стрепенулося.

Роман загальмував і вийшов із машини. Вони також зупинилися і насторожено дивилися на нього.

– Не пам’ятають мене, – зрозумів він.

– Сідайте. Я завезу вас, куди скажете. Сьогодні діє пільговий святковий тариф – безкоштовно, – сказав він.

Вони підійшли до машини. Роман подав руку хлопцеві.

– Привіт, Славко.

Хлопчик глянув на маму і тільки потім вклав у простягнуту долоню свою маленьку руку.

– Рукавички вдома забув? Сідайте скоріше у машину.

Хлопчик з мамою сів на заднє сидіння.

– Ви не пам’ятаєте мене? Я підвозив вас сюди місяць тому, – Роман глянув на жінку у дзеркало.

Її очі були червонми від сліз.

– То куди вас відвезти?

– На вокзал, – сказала жінка.

Сьогодні Славко мовчав, сидів притихлий.

– До Нового року менше години залишилося. Зараз ви нікуди не поїдете. Та й навіщо? Я не знаю, що у вас трапилося, але плакати такої ночі не можна. Так, Славко? – звернувся Роман до хлопчика.

– Ми приїхали до бабусі на свято, а потім вони з мамою посварилися, – тихо розповів він.

– Славко! – зупинила його мама.

– Буває. Знаєте що? На ніякий вокзал ми не поїдемо. Та зачекайте ви! – поспішно зупинив він жінку, готову вже відчинити дверцята і вийти з машини. – Подумайте про сина. Він змерз. Не залишайте його без свята.

– Яке вам діло до мого сина? Відвезіть нас на вокзал, – повторила вона.

– Моя мама наготувала стільки, що купу людей нагодувати можна. Все дуже смачне. Повірте, я пробував. Ми зараз поїдемо до мене і святкуватимемо. Поїдемо, Славко?

– Так, – радісно закричав Славко. – Мамо, поїдемо ж? – він з надією глянув на маму.

– Погоджуйтесь. Куди ви вночі поїдете? Моя мати буде рада. Всі сльози й образи потрібно залишити в цьому році, а в новий рік треба вступати з радісною посмішкою.

Роман додав звук приймача.

– Це доля. А що ж іще? І пісня знову та сама. А ще кажуть, що чудес не буває… – думав він.

Роман зупинив машину біля будинку.

– Так, швиденько виходимо. У нас мало часу, – сказав він.

– Оце так! – крикнув Славко і першим побіг до під’їзду.

Роман відчинив двері квартири своїм ключем і зайшов в коридор.

– Мамо! – гукнув він з порога. – У нас гості! І вони дуже хочуть їсти!

На кухні почувся якийсь шурхіт і дзвін посуду.

– Ну, знімайте пальто, – поквапив він гостей. – Десять хвилин залишилося!

Через кілька секунд з кухні вийшла мати Романа. Вона глянула на незнайомців і застигла від несподіванки!

– Хто це, синку? – тільки й змогла вимовити вона.

Роман хитро дивився на жінку.

– Це моя мама, Антоніна Михайлівна, – сказав він. – А це, мамо, Славко і… – Роман глянув на молоду жінку, яка без пальта і шапки, була тендітною, молоденькою та дуже привабливою…

– Настя, – ніяково сказала вона.

– Мамо, запрошуй Славка та Настю до столу, – весело сказав Роман і повів гостей у кімнату.

Коли всі розсілися за святковим столом, Роман додав гучності в телевізорі.

– А я як відчувала, за звичкою поставила зайву тарілку, – в очах Антоніни Михайлівни блиснули сльози. – Ніяк не звикну, що батька Романа вже нема…

– Мамо, і ти туди ж?! Що ви всі плачете сьогодні?! Все, давайте скуштуємо ці твої неймовірні страви!

Роман відкрив ігристе, розлив і встав з–за столу. За ним стали всі, навіть Славко, тримаючи в руці гарну кришталеву склянку з соком.

– З Новим роком! – урочисто сказав Роман, піднявши келих.

– З новими друзями! – тоненьким голоском вигукнув Славко, і всі засміялися…

…У новорічну ніч чотири людини з чиєїсь невідомої волі опинилися за одним столом.

І ніхто з них ще не знав, що з цього моменту їхні долі тісно переплелися на все життя.

І кожен із них отримав те, що хотів…

КІНЕЦЬ.