Роман прокинувся не в найкращому настрої. Сьогодні п’ятниця, важкий день на роботі.

Потім важкі нудні вихідні і знову безпросвітні будні – робота, кредити, мама, Алла…

Усім від нього чогось треба…

Він швидко прийняв гарячий душ і знову відчув, що він наче занедужав.

Може, до лікаря, лікарняний просити? Але не здаси проєкт, вилетиш з роботи, і так все на волосинці тримається…

…І ось він рідний офіс.

Роман піднявся на свій сьомий поверх і пішов довгим коридором, вітаючись з усіма підряд тільки кивком.

А за ним уже мчала секретарка Ніна, як завжди бігцем, на тоненьких ніжках, на таких же тоненьких каблучках, вся скуйовджена.

– Доброго ранку, Романе Юрійовичу. На вас уже всі чекають. Ось, візьміть теку!

Він мовчки взяв простягнуту пластикову теку, а вона продовжила схвильовано:

– Ви гаразд? Як ви себе почуваєте?

– Нормально, – відповів Роман таким тоном, яким дають зрозуміти, щоб тобі дали спокій.

Він швидко підійшов до ліфта. У ліфта зустрів Ігоря, свого колегу та єдиного друга. Він же ж був нареченим Ніни, з якою все ніяк не наважувався одружитися.

– Ти чого такий похмурий, друже? Чи трапилося щось? – спитав Ігор стурбовано. – Зберися, сьогодні в нас ще той день.

Роман відчував, що занедужав, але треба було триматися до кінця, інакше кінець усьому – кар’єрі, репутації, стосункам з Аллою.

Вона чекає не дочекається його підвищення, щоб дати згоду на шлюб. І не знає про те, що на це місце претендують щонайменше п’ять осіб, у тому числі й Ігор.

Він відчинив двері в кабінет, пропустив уперед Ігоря, а сам зупинився біля порогу.

Роман глибоко зітхнув, набравши більше повітря і зайшов, прикривши за собою двері.

Якомога доброзичливіше він привітав усіх і пройшов до столу, сівши поруч із Ігорем.

– Романе, тобі зараз виступити, а на тобі лиця немає, – прошепотів він йому. – Я за тобою.

Але тут його першим запросили до центру, на огляд публіки із зацікавленими поглядами, в яких просочувалася легка недовіра.

Роман підвівся, з неприємним скрипом ніжками об підлогу відсунув стілець і злегка похитнувся у бік представницького чоловіка, що сидів поруч.

Але вчасно сперся рукою на стіл, вибачився і вийшов до великої дошки, тримаючи в руках теку.

Роман розкрив теку і почав свою промову. Голос по зрадницьки тремтів. Та Роман намагався продовжити, пояснити хоча б суть проєкту, над яким працював цілих три місяці.

Але не вийшло. В очах потемніло.

– Викличте швидку! – почув він останнє.

То був Ігор, що підбіг до Романа зі склянкою води…

…Отямився Роман у своєму ліжку, закутаний ковдрою, як мале дитя. Він невиразно пам’ятав, як побував у лікарні, пройшов огляд.

І нарешті лікарі винесли вердикт – сильна перевтома, небезпеки немає.

Потрібен відпочинок, спокій. Його відправили додому.

Ігор зателефонував мамі Романа, вона приїхала за ним.

А сам помчав назад в офіс.

– Ну, що, отямився, синку? – сказала Ольга Яківна, увійшовши до нього в кімнату. – Я так переживала! Хіба ж можна так? Зараз Аллочка приїде. Погодувати тебе?

– Ні, чаю тільки принеси з лимоном, будь ласка.

І тут йому стало ніяково. Він згадав свій провал, як зганьбився перед усіма, підвів відділ, шефа, всю команду. Проєкт нанівець, там, мабуть, виступили його конкуренти, а він… На очі навернулися сльози.

– Ще що вигадав! Ану, не плач! – сказала мама, несучи в руках чашку з чаєм. – На ось, випий. Зараз Алла приїде, я вареників зварю. Поїсте.

– Вона мене покине, мамо. Нащо я їй здався, безробітний. То був мій єдиний шанс. Посаду мою скорочують, і був тільки один шлях залишитися в компанії – піти на підвищення, а я все завалив, розумієш?

– Нісенітниць не говори! Вислухають твій проєкт,коли одужаєш, – намагалася заспокоїти Романа жаліслива мама, але тут пролунав дзвінок у двері.

Прийшла Алла.

– Любий, як ти? – стурбовано спитала вона, стрімко зайшовши в кімнату прямо в плащі.

– Ожив, – відповів Роман. – Ти з роботи відпросилася?

– Ну так! Я так переживала за тебе. Мені Ігор подзвонив. До речі, він просив передати, щоб ти не хвилювався. Він встиг до кінця презентації, всі вже виступили, і він презентував твій проєкт. Ну і свій заразом.

– От же ж! Треба ж було занедужати саме сьогодні. Ні раніше, ні пізніше.

– Ти втомився, Романе. Але скоро видужаєш, ось побачиш, – підтримала його Алла й одразу запитала: – А з роботою що тепер?

– На підвищення я не піду, значить, скоротять. Я казав тобі. Настає переломний момент у моєму житті, Алло.

Алла посиділа поряд ще хвилин п’ять, не приховуючи свого розчарування, і пішла на кухню зі словами:

– Піду з Ольгою Яківною поговорю.

Настала тиша, Роман ліг і прикрив повіки, але заснути не вдавалося. І крізь прочинені двері до нього долинула розмова.

– Задрімав, мабуть. Треба ж як не пощастило Роману, – сказала Алла.

– Ти зможеш його доглянути, у мене робота, навантаження велике.

– На жаль, не зможу, Ольго Яківна. Я обіцяла мамі до Львова з нею з’їздити, у її сестри ювілей, 60 років. Вже в подарунок вклалася, квитки куплені. Я казала Роману.

Жінки замовкли, а Роман сяк-так підвівся і прийшов на кухню. Смачно пахло варениками, йому захотілося поїсти. Апетит раптово зʼявився.

– Значить так, доглядати за мною не треба. Ідіть давайте в своїх справах, кому куди треба. Я сам впораюсь.

Обидві почервоніли, заметушилися, мама наклала тарілку вареників, зверху сметану і дала йому.

Алла поцілувала в щоку, сказала, що їй треба бігти й пішла

Мама сіла навпроти.

– Не підходяща вона дружина, Ромчику. У скрутну хвилину кине і не замислиться. Не хвилюйся, я щось придумаю…

– Не треба, я ж сказав!

Йому чомусь стало неприємно від самого себе – слабий, у матері на шиї. А Алла… Ну вона така завжди й була. Себе не образить…

..Він поїв, випив чашку чаю й пішов у ліжко. Мама теж пішла, пообіцявши прийти ввечері. Відмовитись у нього не було сил. Він тут же ж задрімав…

…Розбудив Романа дзвінок у двері.

– Дивно, у мами ж ключі є, хто б це міг бути? – здивовано подумав він. – Може моя Алла?

Роман вдягнув футболку і шорти і поспішив у коридор.

Він відкрив двері й застиг від несподіванки. На порозі стояла стояла Ніна.

– Можна, Романе Юрійовичу? – запитала вона, посміхнувшись.

Він пропустив дівчину в квартиру, здивувавшись, що вона сама, без Ігоря.

Ніна дістала з пакету журавлиний сік, пару апельсинів і два маленькі шоколадні тістечка.

Роман поставив чайник і спитав:

– Провідати прийшла від колективу?

– Ні, я з власної ініціативи. Романе Юрійовичу, я хочу вам заявити, що Ігор…. Одним словом, він зробив дещо дуже нехороше…

Роман застиг від почутого із чашками в руках.

– Він вчинив не дуже добре, м’яко кажучи. Він видав ваш проєкт за свій і з ним виступив…

– Так? І яка реакція?

– Схоже, йтиме на підвищення. Вам потрібно начальнику терміново зателефонувати, я хотіла йому сказати, але він мене не прийняв, надто зайнятий. Але я добре знаю і вашу тематику, і його. Він негідник!

– Ой, тільки не треба гучних слів, розберемося, – відповів Роман і налив чаю у чашки.

Більше вони з Ніною ні про що не говорили. Вона зібралася й пішла, якось жалісно глянувши на нього.

– Ось вони, віддані жінки. Прийшла і видала коханого. І друг же ж найкращий. Невже справді Ігор пішов на таке? – подумав Роман, зачинивши за нею двері.

Потім він швидко зібрався, сів за кермо й поїхав до друга. Була восьма година вечора, мама обіцяла прийти, і Роман надіслав їй повідомлення, щоб не приходила. З ним, мовляв, все гаразд, співробітники провідали…

Слабий, весь спітнілий, Роман натиснув на дзвінок і почув за дверима знайомий дзвінкий голосок:

– Ігорчику, піцу доставили, давай гроші!

Двері відчинилися, і Алла в легкому пенюарі подивилася на нього здивованими і трохи зляканими очима.

– Привіт… – розгублено сказала вона, а ззаду з’явився його дружок із гаманцем у руці.

– Ну що, святкуєте перемогу, голубки? А чи не зарано?

Роман стояв, спираючись на одвірок і дивлячись на парочку спідлоба. Вони обоє відійшли від нього подалі. Ігор намагався щось сказати, але Алла зупинила його.

– Я просто прийшла розповісти Ігорю, як ти почуваєшся, от і все…

– Та йдіть ви обоє… – сказав Роман і швидко спустився вниз.

Де й бадьорість взялася, і рішучість. Адресу начальника він знав, тож поїхав одразу до нього. Великий будинок, ворота, домофон. Як не дивно, ворота відчинилися одразу, а начальник уже стояв на ґанку.

– Заходь, Романе Юрійовичу. Розмова є, молодець, що приїхав.

Господар провів його у вітальню, а там на самому краєчку дивана, підібгавши свої худенькі ніжки, сиділа Ніна.

– Ось твій, так би мовити, адвокат. Прийшла, мені все розповіла. Дружок у тебе з гнилинкою виявився. Ну, добре, що я тільки проєкт наказу підготував.

І про звільнення, і призначення. Зробімо так… Я зберу ще одну нараду, ти виступиш зі своїм проєктом, коли видужаєш.

Тоді й вирішимо. Але місце за тобою в будь якому разі залишиться. А цього пройдисвіта я звільню…

…Роман довіз Ніну до будинку. Він не знав, говорити їй про Аллу з Ігорем чи ні. Але вона сама сказала:

– Ми розлучилися з Ігорем. Він, виявляється, покохав іншу і вже давно. А мені не шкода. Такий чоловік мені не потрібен, своїх зраджує…

– І мені не шкода, – відповів Ігор. – Побачимося через тиждень. Як випишуть із лікарняного, тоді й з’явлюся на роботі. Дякую тобі за все, Ніно!

– Звертайтеся, якщо що, – сказала вона з усмішкою, і її тоненькі каблучки застукали по асфальту, несучи цю дівчину від нього.

Гарну дівчину, розумну, порядну, яку цей недолугий Ігор проміняв на бездушну і меркантильну, звільнивши Романа від її присутності в його тепер уже новому житті. В житті в якому він здається щиро закохався…

КІНЕЦЬ.