Катя, виснажена, доповзла до своєї квартири. Вечір п’ятниці обіцяв нарешті довгоочікуваний відпочинок.

Вісім років тому вона взяла іпотеку і ось тільки минулого місяця виплатила останній платіж.

На душі було тепло і радісно — тепер це точно її місце, тільки її.

Вона з великим задоволенням струснула ключами від дверей. Цей звук завжди піднімав настрій, немов нагадував: «Ти вдома, ти в безпеці».

Нещодавно закінчений ремонт радував око новенькою плиткою у ванній і свіжопоклеєними шпалерами на стінах вітальні.

Ще пахло фарбою, якою Катя покрила старий комод, зробивши його білосніжним і немов новим.

Тільки Катя переступила поріг, як телефон вибухнув треллю.

На екрані висвітилося — «Мама».

Палець завмер над кнопкою відповіді. Не хотілося починати вихідні з цієї розмови. Стосунки з матір’ю були, м’яко кажучи, напруженими.

— Алло, — Катя постаралася надати голосу максимум приязності, хоча всередині все напружилося.

— Їду до тебе, зустрічай, — почувся енергійний голос матері, перешкоди на лінії спотворювали звуки, ніби та була дійсно десь у дорозі.

— У якому сенсі? — Катя завмерла з пакетом продуктів, який не встигла поставити на підлогу. — Коли?

— Та скоро вже, через годину, напевно. Машину зловили на трасі, до міста доїхали, зараз на маршрутці.

— Ми? Хто ми? Мамо, у мене не прибрано, я не готова до гостей.

У роті пересохло. Такі сюрпризи мама влаштовувала нечасто, але щоразу це виливалося в неприємності.

— А чого там готуватися? Матір рідну зустріти. Так, давай, будемо за годину. І Вадима, мого чоловіка, зустрінеш. З ним познайомишся.

Зв’язок обірвався, але Катя ще довго дивилася на екран телефону. Вадим? Чоловік? Мати й словом не обмовилася, що збиралася заміж.

Хоча, останнім часом вони майже не спілкувалися. Все більше перекидалися черговими повідомленнями на свята.

Довелося поспішно наводити лад — пропилососити, прибрати розкидані речі, підготувати хоч якесь частування.

Чого мати хоче? Похвалитися новим чоловіком? Гроші попросити?

Досвід підказував, що просто так подібні візити не трапляються.

Дзвінок у двері пролунав, коли Катя домивала посуд. Вона глибоко зітхнула, витерла руки і пішла відкривати, морально готуючись до зустрічі.

На порозі стояла мати — Валентина Петрівна, така ж велика, гучна, з фарбованим у рудий колір волоссям.

А поруч — невисокий лисий чоловік з невеликим пузиком і ріденькою борідкою.

Позаду них громіздко стояли валіза, об’ємна сумка і пакети.

— Ну, здрастуй, донечко! — Валентина Петрівна обійняла Катю, обдавши запахом дешевих парфумів. — Знайомся, це Вадим, мій чоловік. А це Катя, моя дочка.

Вадим кивнув, простягнув Каті мляву руку і швидко її відсмикнув, немов боявся заразитися чимось.

— Проходьте, — Катя відступила, пропускаючи гостей. — Я чай поставила.

— Та який чай, — махнула рукою Валентина Петрівна. — Ми з дороги втомилися, пів дня їхали з села. Ти нам кімнату покажи, де ми зупинимося.

— Кімнату? — Катя відчула, як по тілу пробігла холодна хвиля. — Ви залишаєтеся?

— А ти як думала? — мати вже роззувалася, скидаючи старі розтоптані туфлі. — Вадиме, затягни сумки. Катя, я зараз руки помию і все поясню.

Катя мовчки провела гостей до кімнати. Думки плуталися.

Квартира однокімнатна, розмістити надовго двох дорослих людей просто ніде. Та й не хотілося.

— Слухай, донько, справа така, — почала Валентина Петрівна, влаштувавшись за столом на кухні. — Ми з Вадимом нещодавно одружилися.

Познайомилися в маршрутці, уявляєш? Сусідом до мене підсів, розговорилися. Він з міста, до брата їхав. Ну і закрутилося.

Вадим сидів поруч з підкреслено діловим виглядом, оглядаючи кухню оцінюючим поглядом.

— Рада за вас, — стримано відповіла Катя. — Тільки я не розумію, навіщо ви сюди стільки речей притягли?

— Вадим без прописки зараз, — мати подалася вперед. — Його квартиру продали, коли на брата оформляли опіку, він зовсім хворий. Складна історія.

А нам тепер разом жити треба, ми ж подружжя. У селі взимку нічого робити, роботи немає. Так що ми до тебе.

— До мене? — Катя зупинилася з чашками в руках. — У якому сенсі?

— У прямому. Пропиши нас тут, — Валентина Петрівна говорила так, ніби просила передати сіль. — Вадиму роботу шукати треба, а без прописки нікуди не беруть. Це ненадовго, поки на ноги встанемо.

Катя повільно поставила чашки на стіл. У голові промайнули спогади про те, як мати нав’язувалася пожити у брата і його дружини — «ненадовго» перетворилося на два роки мук.

Як зникла цінна брошка тітки Тані, коли мати заходила «провідати» її після лікарні.

Як зникли гроші на поїздку, накопичені Катею в студентські роки…

— Мамо, це моя квартира, — тихо, але твердо сказала Катя. — Я нещодавно зробила ремонт. Прописка — це серйозна справа.

Я не можу тебе і, тим більше, сторонню людину тут прописати.

Кілька секунд Валентина Петрівна дивилася на дочку з недовірливим поглядом, а потім її обличчя почало змінюватися — губи стиснулися, щоки налилися рум’янцем.

— Це ми з Вадимом сторонні? — тон ображеної матері межував з люттю. — Сторонню людину? Ти про рідну матір так говориш?

Про ту, що тебе ростила, виховувала, ночей не спала? А тепер ти нас на поріг не пускаєш?

— Я вас пустила, — Катя схрестила руки на грудях. — Переночувати можете на дивані. Але прописувати нікого не буду.

— Яка ти невдячна! — Валентина Петрівна стукнула долонею по столу так, що чашки підскочили. — Я все життя заради тебе старалася! А ти проти рідної матері?

Ти уявляєш, як важко зараз без прописки? Як чужі живемо! Вадим роботу офіційну знайти не може!

— Це не мої проблеми, — Катя намагалася говорити спокійно, але голос тремтів. — Я вас не просила до мене переїжджати.

І досить кричати! Квартира моя, і я жодної людини тут не пропишу! — заявила Катя матері, коли та продовжувала кричати все голосніше і голосніше.

Валентина Петрівна навіть відсахнулася. Такого тону від зазвичай поступливої дочки вона не очікувала.

Але швидко взяла себе в руки і перейшла до перевіреної тактики — тиску на жалість.

— Ось як ти зі мною розмовляєш, — вона театрально притиснула руку до грудей. — Я ж тебе народила, ночами не спала, все для тебе!

А тепер ти на матір голос підвищуєш? І все через якусь квартиру!?

Вадим сидів мовчки, вивчаючи свої нігті. Пару разів він кинув оцінюючий погляд навколо, затримуючись на новій мікрохвильовці і телевізорі.

— Мамо, давай припинимо цю розмову, — Катя відвернулася, намагаючись впоратися з емоціями, що нахлинули. — Переночуйте, а завтра вирішимо, що робити далі.

— Вирішимо?! — Валентина Петрівна встала. — Тут вирішувати нічого! Ти ж дочка мені чи просто так?! Як ти можеш відмовити мені у важку хвилину?

— А ти, значить, можеш ось так без попередження з’явитися і вимагати чогось не дріб’язкового для себе і нового чоловіка, якого я вперше бачу? — Катя теж підвелася. — Мамо, це моя квартира. Я її купила, я за неї виплачувала. А тобі нічого не винна.

— Та хто ти без мене? — Валентина Петрівна підвищила голос до крику, її обличчя спотворилося від злості. — У тебе нікого немає, а ми хоч поруч! Ти зобов’язана, доню!

Сусіди напевно вже прислухалися до криків через стіну.

Катя стояла зі стиснутими кулаками, відчуваючи, як на очі навертаються сльози образи і гніву. У цей момент Вадим нарешті озвався.

— Знаєш, Валя, ти неправильно починаєш, — він говорив неквапливо, розтягуючи слова. — Катя права, це її житло.

Але ж можна домовитися по-доброму. Не обов’язково прописувати. Може, просто пожити тимчасово…

Валентина Петрівна швидко подивилася на чоловіка, немов не вірячи своїм вухам.

У її погляді промайнуло роздратування, але вона швидко переключилася назад на дочку.

— Ось бачиш, ми ж не вимагаємо неможливого, — тон Валентини Петрівни змінився на благальний. — Просто пожити трохи. А далі самі впораємося.

Катя похитала головою. Роки спілкування з матір’ю навчили її розпізнавати ці маніпуляції.

Спочатку — вимоги, потім — тиск, потім — поступка і прохання про мале, яке поступово перетворюється на більше.

— Ні, мамо. Я живу одна і хочу жити одна, — Катя говорила повільно, намагаючись звучати спокійно. — Можете лише переночувати. Завтра допоможу вам знайти варіант орендованого житла.

— Та де ми гроші на оренду візьмемо? — Валентина Петрівна сплеснула руками. — У Вадима роботи немає! Я на пенсію живу!

— А як ви збиралися тут жити? — Катя сперлася руками на стіл. — На мою зарплату?

— Ну ми ж не чужі люди! — мати знову підвищила голос. — Сім’я повинна допомагати один одному! Я стільки років тебе тягнула, а тепер ти кидаєш нас напризволяще?

Катя гірко посміхнулася, згадавши, як у дитинстві часто сиділа одна, поки мати «влаштовувала особисте життя».

Як підлітком самостійно готувала уроки, а потім і вечерю, тому що Валентина Петрівна поверталася пізно.

Як взяла перший кредит на освіту, бо материнське «я відклала тобі на навчання» виявилися порожніми словами.

— Ми переночуємо чи ні? — у розмову втрутився Вадим, перериваючи тривалу тишу.

— Переночуєте, — кивнула Катя. — На розкладному дивані.

— У тебе що, зовсім місця немає? — Валентина Петрівна окинула поглядом квартиру. — Квартира ж велика.

— Місця вистачить на одну ніч.

Вечір минув у напрузі. Валентина Петрівна то ображено мовчала, то починала голосно розповідати про тяготи сільського життя.

Вадим в основному сидів у телефоні, лише зрідка підтакуючи дружині.

Катя постелила гостям на дивані і пішла спати на кухню, де спорудила собі лежанку з пледа і подушки.

Заснути вона не могла довго. Чула, як мати і Вадим шепочуться в кімнаті, як скрипить диван, коли вони перевертаються.

В голові роїлися думки. А що, якщо вони просто не підуть? Що, якщо доведеться викликати поліцію?

Чи буде вона виглядати чудовиськом в очах сусідів, якщо виставить власну матір за двері?

До ранку Катя прийняла рішення. Вона встала раніше за гостей, швидко зібралася і вийшла, не розбудивши їх.

Повернувшись через кілька годин, Катя виявила Валентину Петрівну і Вадима вже на кухні.

Мати господарювала біля плити: смажачи яєчню з овочами з продуктів Каті.

— А, повернулася, — кинула Валентина Петрівна через плече. — Я тут сніданок приготувала. Сідай, поїмо, поговоримо.

— Нам нема про що говорити, — Катя поклала на стіл папери. — Я знайшла кілька варіантів орендованого житла. Недорого, з щомісячною оплатою. Ось адреси і телефони господарів.

Валентина Петрівна завмерла з лопаткою в руці, дивлячись на дочку з неприхованим здивуванням.

— Ти серйозно думаєш, що ми поїдемо? Прямо зараз? — вона засміялася, але в цьому сміху не було веселощів. — Донечко, ти що, не розумієш? Ми до тебе жити приїхали! Назавжди!

— Ні, мамо, — Катя похитала головою. — Це навіть не обговорюється.

Валентина Петрівна відклала лопатку і підійшла до дочки впритул.

— Я твоя мати, — вона вимовила це, виразно протягуючи кожне слово. — Я стільки для тебе зробила! А тепер ти виставляєш мене за двері? За що?

— Не виставляю, — Катя відступила на крок. — Просто не пускаю жити до себе. Це різні речі.

— Різні? — Валентина Петрівна розсміялася. — Для мене однакові! Рідна дочка відмовляє в допомозі! Та ти…

— Досить, — Катя підняла руку. — Я більше не буду це обговорювати.

Вона вийшла з кухні і прикрила за собою двері. Руки тремтіли, але обличчя залишалося холодним.

Катя пройшла до вхідних дверей і відчинила їх навстіж.

— Досить кричати. Квартира моя, а отже і вирішувати лише мені.

Ні тебе, ні його я не залишаю тут жити. Ніколи, — твердо сказала Катя, коли мати з Вадимом вийшли в коридор.

Валентина Петрівна застигла, не вірячи своїм вухам. Але швидко схаменулася і перейшла в наступ.

— Ти не маєш права так зі мною розмовляти! — закричала вона, розмахуючи руками. — Ти зобов’язана мені допомагати! Зобов’язана!

Вадим стояв осторонь, кашляючи і переминаючись з ноги на ногу.

По його обличчю було видно, що він сподівався якось прослизнути в цю квартиру слідом за дружиною, не привертаючи до себе уваги.

Катя кілька секунд мовчала, збираючись з думками, а потім подивилася прямо в очі матері.

— Родинні зв’язки не дають права розпоряджатися чужим. Навіть якщо це чуже — у рідної дочки, — сказала вона тихо, але виразно. — Я не зобов’язана тобі своєю квартирою.

І не зобов’язана впускати в своє життя сторонніх людей тільки тому, що ти вийшла заміж.

— Невдячна! — вигукнула Валентина Петрівна. — Ти пошкодуєш про це! Згадаєш мої слова!

Катя не відповіла. Вона просто стояла, тримаючи двері відчиненими, поки мати і Вадим не забрали свої речі і не вийшли.

Тільки коли вони зникли в ліфті, Катя зачинила двері і сперлася на них спиною.

Руки все ще тремтіли. Дівчина повільно сповзла по дверях на підлогу і закрила обличчя руками.

Всередині вирувала буря з образи, гніву і дивного, незвичного полегшення.

Довго вона сиділа так, не рухаючись, слухаючи тишу своєї квартири.

Нарешті встала, пройшла на кухню і налила собі чаю.

Тепер це звичайний день. Звичайний ранок. Тільки тепер щось змінилося всередині неї самої.

Наступного дня телефон завибрував від вхідного повідомлення. Мати надіслала короткий текст:

«Документи, у тебе залишила, приїду потім, заберу».

Катя прочитала повідомлення кілька разів, але не відповіла. Замість цього вона пішла в будівельний магазин і купила додатковий замок.

Повернувшись, встановила його на двері і вимкнула дзвінок домофона.

Увечері того ж дня Катя сиділа на балконі, загорнувшись у плед і дивлячись на місто. Образа і гіркота поступово поступалися місцем новому почуттю.

Вона вперше відмовила матері прямо, без виправдань і проступок.

«Була поганою дочкою», як сказала б Валентина Петрівна.

Але насправді Катя просто стала людиною з межами. Людиною, яка не дозволяє навіть найближчим людям розпоряджатися своїм життям і майном.

Телефон знову завибривав. Валентина Петрівна надіслала фотографію — вона і Вадим на тлі якогось будинку.

«Зняли кімнату. Без твоєї допомоги. Бо власна дочка відмовила».

Катя відклала телефон, не відповівши. Значить, змогли знайти житло. Значить, насправді не потребували так відчайдушно допомоги, як намагалися показати.

Вона зробила ковток чаю і подивилася на зоряне небо. Вперше за довгий час Катя відчувала себе по-справжньому спокійно у своїй квартирі.

У своєму маленькому світі, де тільки вона вирішує, хто може увійти, а хто — ні.

Навіть якщо доводиться бути стіною — твердою і непроникною. Особливо якщо ця стіна для своїх.